Теория етносу. Курс лекций

Теория етносу. Курс лекций

Щоправ да, наприкінці середньовіччя та в Новий час деяким інваріантом таких розбіжностей виявилася протилежність науки та релігії (церкви), при усвідомленні якої (в світлі вже сьогоднішніх фак тів) до позиції церкви треба підходити, вдається, з більшими неупередженістю й розумінням, ніж це робилося досі. Протилежність між цивілізацією та культурою стала більш помітною у XIX сторіччі (на що звернув увагу Микола Дани-левський), а у XX сторіччі вона досягає вже досить відчутної гостроти (що й відзначив Освальд Шпенглер). Тут треба дати деякі пояснення.

Справа в тому, що цивілізаційний поступ може бути всебічним і безконфліктним лише за умов повного асимілювання ним усіх позитивних культурно-традиційних цінностей, за умов, коли інноваційні процеси у царині матеріальної культури не випереджають значною мірою відповідні процеси у царині куль тури духовної, не призводять до створення штучної духовної культури, до виникнення врешті-решт бездуховності. У світлі викладених вище міркувань духовність має бути ви значеною як здатність окремої людини або певної людської спільноти 'впускати' в себе цивілізаційно-інноваційні цінності й позбавлятися цінностей культурно-традиційних у тих межах, б яких це не призводить до руйнації особистості, дозволяє їй збе регти свою самобутність і найважливіші ідентитети.

Духовність живиться такими цінностями, як Істина, добро й краса, дружба й любов, світ Божої природи, людське життя й людська душа, рідна кров, сім'я та Батьківщина. Ясна річ, етнічне як духовно-культурне явище органічно входить і в матеріальну, і в духовну культуру. Але ще одним обмеженням нашого посібника є те, що у ньому етнічне зовсім не розглядається як світ упредметнених цінностей, а береться лишень як цінність духовна. Та й тут ми не вдаємося до конк ретного аналізу фольклору, прикладного мистецтва', мови тощо, а здійснюємо теоретичне узагальнення даних етнопсихології, етносоціології, якоюсь мірою етнополітики. До речі, у цьому ми й вбачаємо, власне кажучи, головне завдання теорії етносу.

Докладніше ознайомитися з частково викладеними у пропо нованому посібнику точками зору, підходами, дефініціями по нять та категорій можна у виданому 1993 року словнику-довіднику 'Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначен ня, персонали', за можливість активного використання якого при підготовці рукопису до друку автор щиро вдячний відпо відальному редактору і керівнику авторського колективу Ю.І.Римаренку та цілому авторському колективу. Розділ 1. ЕТНІЧНА СВІДОМІСТЬ Лекція 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ ЗМІСТ ЕТНІЧНОЇ СВІДОМОСТІ План лекції 1.1. Вступ до теми. 1.2. Етногенеза: суб'єкти та результати . 1.3. Етнічна історія та її носії. 1.4. Етнічна ідеологія та її головні поняття. 1.5. Міжетнічні відносини та їхні наслідки. 1.6. Етнічний рух та його формовияви . 1.7. Висновки. 1.1. Вступ до теми Олександр Солженіцин невдовзі після вигнання його з краї ни казав таке: 'войовничий атеїзм це не дрібниця, не периферія, не побічний наслідок комуністичної політики, але головний гвинт її. Для її диявольських цілей треба панувати над населенням безрелігійним та безнаціональним (ви окремлено нами. О.Я.), знищити й віру, й націю' 1 . Пара доксальність того, що відбувалося, полягала в тому, що така політика здійснювалася за доби, коли безліч народів світу піднеслася до національного життя й здобувала його. Та і з цілим людством відбувалися такі метаморфози, які природ ним чином висували національно-етнічну проблематику на перший план.

Сьогодні ми бачимо, що все-таки 'життя бере своє', й на територіях колишнього СРСР відбувається те, що для позос талого світу вже давно стало звичним. І ось коли національно-етнічна проблематика з дедалі більшою визначеністю пересувається у центр подій поточної історії, своєрідний 'ви бух' інтересу до неї з боку великої кількості вчених-фахівців, котрі вивчають багатоманітність буття людини й суспільства, є цілком зрозумілим.

Зрозуміле також і усвідомлене тяжіння всієї цієї сукупності вчених до спілкування, взаємодії, спів робітництва, організаційного єднання. Проте для того, щоб ці взаємодія й співробітництво стали можливими, а в перспективі й ефективними, необхідно виробити загальнозрозумілу наукову мову, тобто єдиний ка-тегоріально-поняттєвий апарат та єдину методологію теоретико-етнічного пізнання. Отже, сьогодні увага народознавців багатьох напрямків, передусім нос ії в теоретичного змісту етнічної свідомості, не випадково звертається перш за все саме на відсутність єдиної загальноприйнятної термінології та єдиних методоло гічних засад народознавства. При цьому висловлюється дум ка, шо наукою, яка має заповнити 'білі плями', повинна стати етнологія 2 . Але поки що такої науки фактично не існує. Отже , виникає питання, чи справді вона потрібна? Чи, може, треба зберігати той реально існуючий 'плюралізм' дослід ницьких підходів до такого предмета, як етнос ? Негативна відповідь природно зумовлюється дедалі значнішою роллю, що її почав відігравати у житті як окремого індивіда, так і ве ликих груп людей феномен етнічного . А це змушує дос лідників уже не обмежуватися лише поверховими порівнян нями та констатаціями.

Феномен етнічного потребує насті льки ж глибокого вивчення, наскільки він проник у всі найважливіші царини людського життя. Тобто він має ося гатися на досить високому теоретичному рівні. Й якщо цей рівень народознавчих досліджень забезпечува тиме теорія етносу , то емпіричне народознавство, мабуть, охоплюватиметься історією етносу. А як же тоді бути з усім зигалом наук, назва яких починається з 'етно-': етносоціологія, етнопсихологія, етнопедагогіка, етнополітика, етно культура тощо? Куди їх 'притулити'? На нашу думку, весь загал цілком нікуди 'тулити' не треба, бо кожна з позначе ного шерегу наук, з одного боку, користуватиметься методо логічними й теоретико-методичними розробками, що їх здій снюватимуть і теорія, і історія етносу, а з іншого й сама 'працюватиме' на підвищення відповідного рівня останніх. Що ж стосується теоретичних зв'язків з 'материнськими' науками (соціологією, психологією, педагогікою тощо), то во ни, зрозуміло, теж мають зберігатися. 1 С о лженицын А. Темплтоновская лекиия // Новий мир. 1992 № 2 С.І81. 2 Ще понад двадцять років тому Ю.В.Бромлей звернув увагу на те, що 'якщо у нас етнографія традиційно об'єднує описовий та теоретичний рівні досліджень, то у західній науці заведено проводити їх термінологічне розмежування, називаючи перший етнографією, другий етнологією' (Бромлей Ю.В. Предисловие // Эт нологические исследования за рубежом.

Критические очеркн. М., 1973. С.З). Ми вважаємо таке розмежування народозна вчих досліджень цілком правомірним. У пропонованому посібнику береться їх теоретичний, тобто етнологічний аспект. Проте оскільки назва 'етнологія' ще повноправно не увійшла в Україні у науковий обіг, обме жимося поки що непретензійною назвою 'теорія етносу'. Але, здійснюючи зазначені теоретичні зв'язки й узагалі звертаючися до вже існуючих розробок з питань теорії етносу, ми намагатимемося максимально прикладати до них цілком слушне зауваження М.М.Бахтіна про те, що 'дуже часто ме тодика витлумачення та пояснення зводигься до... розкриття повторюваного, до впізнавання вже знайомого, а нове якщо й схоплюється, то виключно у вкрай збідненій та абстрактній формі... Все повторюване та впізнане цілком розчинюється й асимілюється свідомістю одного, хто розуміє: у чужій свідо мості він здатен побачити й зрозуміти тільки свою власну свідомість. Він нічим не збагачується. В чужому він впізнає тільки своє' 1 . Звідси випливас необхідність, по-перше, рішучого зламу застарілих наукових стереотипів, по-друге, більш широкого користування даними конкретних соціологічних досліджень, щоб відшукувати й вбачати нове в живих емпіричних реаліях, у доволі відчутній, а не тільки 'вкрай збідненій та абстрактній формі'. Так що читач має бути готовим зустрітися у цій книзі з відмінним від традиційного тлумаченням низки етнічних понять та явиш. Тому, до речі, ця лекція й має назву 'Теоретичний зміст етнічної свідомості'. Тут ми маємо увійти до царини теоретичної свідомості народознавства , підступитися до вивчення головних тенден цій і закономірностей розвитку етносів . У такому своєму значенні теорія етносу перебирає на себе функції методоло гічного обгрунтування всіх наук, що зосереджуються на дослідженні тих або тих боків етнічних процесів та їхніх наслідків.

Значення цієї теорії зростає разом з підвищенням вагомості й цінності кожної окремої людини, її життя, її духовно-культурпого мікрокосму, групової специфічності й неповторності якому надає етнос. Етнос, на нашу думку, це культурно-духовна спільність людей, споріднених між собою походженням, мовою, тепе рішньою або колишньою територією (іноді й державністю), ментально-архетипними та іншими ознаками. Всі сьогоднішні етноси, що складають людство, хоч би на якому рівні перебував той чи той з них, є результатом етно генези. Отож зупинимося на розгляді цього процесу-явища більш-менш докладно. 1.2. Етногенеза: суб'єкти та результати Крім загальновживаних, теорія етносу використовує, зро-зуміло, й суто специфічні поняття. Одним з центральних серед них є поняття етногенези.

Етногенеза ('етнос' - як правило, 'народ'; 'генеза' 'походження') це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що приводять до виникнення етнічного як явища й зу мовлюють його подальший розвиток. У більш широкому аспекті цс сукупність змін, що відбуваються внаслідок взаємодії та взаємозв'язків різних етнічних спільностей . Як моментові соціогенези, етногенезі притаманні зростаючі прискореність у часі та поширеність у просторі. Етногенеза внутрішньо досить складний та зовнішньо Неоднозначне спрямований процес. Йому відомі як зникнен ня цілої низки етносів (через їх фізичне знищення або штучну чи природну асиміляцію іншими етносами), так і виникнення етносів зовсім нових (шляхом або відпадання від існуючих етносів за різних історичних умов невеликих груп і поступо вого набуття ними ознак окремого етносу: або злиття двох чи більше етносів в один новий, якісно відмінний від етносів, що зливаються). Сьогоднішньому етапу етногенези як всесвітньо-історич ного процесу, з одного боку, притаманне зростаюче зменшен ня напруженості у відносинах між етносами, що вже доволі тривалий час мають свою державність (тобто між націями). Це стає необхідністю під тиском техніко-економічних, науко во-інформаційних та інших зв'язків. Сама ж така необхідність уможливлюється завдяки діяльності Організації Об'єднаних Націй та інших міжнародних організацій.

Нормою стають етнічна взаємоповага й усвідомлення неперебутної цінності кожної етнічної культури для змістового буття людства як цілого. 1 Бахтин М.М. Иа записей 1970 - 1971 годов // Бахтин М.М. Э стетика словесного творчєства. М., 1986. С.367 З іншого боку, стає неможливим подальше існування таких етнічних конгломератів, як колишні держави СРСР, Чехосло-ваччина або Югославія.

Етногенеза має тут як свою суттєву ознаку прагнення етносів, що стали вільними, до націо нального буття . Є всі підстави вважати, що у своїй етногенезі людство мас перетворитися у майбутньому на поліетнічну цілокуппість . Поряд з тими відмінностями між людьми, що їх створила етногенеза, існують відмінності й несоціогенного походжен ня, які, проте, ніяк не можна відокремити від етнічних про цесів. Це расові відмінності . Раси людини (франц. гасе, від Італ. га zz а першоджерело, напевне, араб, 'рас' - 'голова, походження') - це групи людей, що склалися історично й з'єднані спільністю по ходження, яка виявляється у спільності другорядних що до сутності людини зовнішніх спадкових фізичних ознак (колір шкіри, густота та особливості волосяного покриву, міра виступання вилиць, носа, товщина губ, проріз очей тощо). За цими ознаками виокремлюють три фізичних типи, що най більш відрізняються один від одного: негроїдний, європео їдний та монголоїдний . При характеристиці рас учені звертають увагу на кілька моментів. По-перше, все людство являє собою єдиний біоло гічний вид.

Доказом цього є те, що життєво важливі ознаки -структура мозку, особливості, пов'язані з прямоходінням, бу дова руки, устрій голосових зв'язок, зоровий та слуховий апарати тощо -- не виявляють расових відмінностей. По-друге, власне ці відмінності ніяк не є шаблями еволюції, а сформувалися внаслідок пристосування до різних умов гео графічного середовища. Отже, всі раси однаково здатні до культурного розвитку. По-третє, із зростанням культури роль біологічного пристосування безперервно падає. Тому сучасне розселення рас відбиває вже не умови того середовища, в якому вони живуть, а історію народів. По-четверте, поділ людей на раси загалом не збігається з поділом за етнічними та мовними ознаками. Як правило, представники однієї раси зустрічаються серед різних націй, етносів, мовних сімей І, навпаки, до складу певної нації, етносу, мовної сім'ї можуть входити представники різних рас.

Набагато більшу значущість має зіставлення поняття етно су з поняттями народу та нації . Так, народ (від укр. 'рід, родина, народити') це культурно-історична спільність людей, узята на будь-якому етапі етногенези . Термін 'на род' може бути синонімом корінного етносу певної країни, або синонімом розпорошеного по світі етносу (наприклад, 'єврейський народ', 'вірменський народ' тощо). В широкому розумінні слова народ це все населення певної країни або держави . Нарешті, у повсякденному вживанні цього тер міна під народом мають на увазі людські маси, що соціаль но відокремлені від пануючих або керуючих верств та груп суспільства . У теорії етносу в науковий обіг найбільш доцільно вводити термін ' народ ' в його широкому розумінні. Бо якщо з народом ототожнювати корінний етнос будь-якої країни або держави, то тоді представники всіх інших етносів (як поодинокі, так і такі, що живуть компактними групами) мають розглядатися як 'не народ', або ж про їх і снування треба 'забути' й розглядати їх як уже розчинених у корінному етносі. Обидва підходи, зрозуміло, є неправомірними. До того ж народ тієї чи тієї країни не завжди складається тільки з одного корінного етносу (Швейцарія, Бельгія тощо). Не потребує спеціальних доказів і те, що термін 'народ' у розумінні керованої, залеж ної, підлеглої частки населення не може бути застосований ні в теорії, ні в історії етносу. Народ складається на основі одного або кількох етносів, а також, як правило, багатьох етнодисперсних та етнокомпактних груп. Це американський народ, французький народ, бель гійський народ, швейцарський народ, український народ, ро сійський народ, китайський народ тощо. Народ з'єднують спільність історичної долі, толерантне ставлення кожного з його суб'єктів до етнічних особливостей всіх інших сукупних суб'єктів, які утворюють це людське угруповання.

Кожному народоутворюючому суб'єкту притаманний щонайменше білінг візм (крім, зрозуміло, великих компактних мас того з цих етно-суб'єктів, який складає значно переважаючу більшість народу). Важливим є питання про назву народу. У Старому Світі ця назва часто походить від самоназви корінного етносу (Алба нія, Бєларусь, Данія, Угорщина, Україна, Фінляндія тощо), але не завжди. Так, не існує етнічних швейцарців, бельгійців та представників інших поліетнічних народів. Що стосується Нового Світу, то тут назви народів уже завжди не мають ніяких етнічних коренів або джерел. Немає етнічних канадців, американців, панамців, болівійців, аргентинців тощо. Зага лом слід визнати, шо незалежно від того, як утворилася назва тієї чи тієї країни або держави, говорячи про ЇЇ народ, завжди мають на увазі не моно-, а поліетнічне утворення. Отже, абсолютно 'чистих' в етнічному відношенні народів не існує. Й ми обов'язково матимемо на увазі поліетнічне утворення й тоді, коли говоритимемо, зокрема, 'народ України' або 'український народ'. Народ відрізняється від нації не своїми складникам -утво рювачами й не їх кількістю. Це дві назви того самого суб'єк та суспільства.

Населення (частіше за все поліетнічне) певної країни, шо не обіймається власною державною тери торією, є просто народ; але коли це ж саме населення ство рило власну державу, воно вже є народ-нація (або формується як таке утворення). Отож, нація за етимологічним походженням означає 'на род' (від лат. паіїо 'народ'), але в сучасній практиці між народних відносин під нацією розуміють не будь-який на род , а лише такий, що має власну державність і суверен ність і може виступати як самодостатній суб'єкт зовніш ніх стосунків . Організація Об'єднаних Націй є співтоварист вом саме таких народів. Отже, народ, що має державність, а відтак політичні кордони, митні установи, армію, службу безпеки, власну конституцію, власну грошову одиницю тощо, й є нацією.

Найважливіші ознаки нації це єдність недотор каної території, а також єдність економічного й політичного життя. Народ консолідується в націю опосередкованою дією й тиском перш за все зовнішніх щодо себе чинників. Якщо етнос є утворенням переважно культурно-духовним, народ соціально-історичним, то нація є утворенням пере важно соціально-економічним та політико-правовим. До того ж нація, як і народ, є утворенням поліетнічнимАле народ, що склався на основі одного етносу й вміщує в собі певну кількість етноменшинних груп, може впродовж деякого істо ричного часу існувати як складова якоїсь держави (Україна або Вірменія у межах СРСР; Словаччина у межах Чехословаччини; Словенія у межах Югославії) й лише за сприятливим збігом обставин почати створювати націю-державу. Такий же народ, що склався з кількох відносно рівновеликих етносів (бельгійський, швейцарський тощо), міг формуватися як ці лісність, як один народ лише за умов створення власної дер жавності, тобто водночас конституюючися й як нація. Разом з нацією виникає таке явище, як державна мова . Причому нація може мати й не одну державну мову.

Говорячи про націю як про здебільшого поліетнічне утво рення, є сенс разом з тим говорити й про поліетнічну державу , тобто таку, на території якої водночас проживають кілька етносів. У вузькому, тобто спеціальному розумінні цьо-го терміна йдеться про державу, створену двома або більшою кількістю етносів за умов, або коли ЦІ етноси рівноправні (Швейцарія, Бельгія), або коли один з етносів має панівне становище в державі (колишні Російська, Австро-Угорська та Британська імперії). У більш широкому розумінні цього тер міна поліетнічним є фактично всі сучасні держави (за винят ком, можливо, держав-карликів типу Монако, Андорри, Сан-Марино тощо), бо в кожній з них можна нарахувати щонай менше кілька (а частіше за все велику кількість) етнодис-персних та етнокомпактних груп. Слід зазначити, що коли етнічна мозаїка держави утво рюється переважно чисельно домінуючим корінним етносом вкупі з незначною кількістю етнічних меншин, є сенс гово рити не про поліетнічну державу, а про державу з поліетніч ним складом населення. З позиції другого, тобто більш широкого розуміння поліетнічності держав правомірно говорити про перманентно оновлювану поліетнічність. Це так тому, що, з одного боку, цілком природною є поступова асиміляція, розчинення єтно-дисперсиих груп у корінному етносі, але, з іншого боку, дедалі більша відкритість держав сучасного світу полегшує (а певною мірою й стимулює) міграційні процеси, завдяки чому в ба гатьох державах виникають або нові етнодисперсні групи, або оновлені генерації колишніх.

Сьогоднішня динаміка економічного й політичного життя народів, а також зростаюче усвідомлення цінності етнічної культури дають підстави вважати, що у майбутньому все люд ство перетвориться на поліетнічну цілісність. Але, мабуть, І тоді не втратить своєї цінності для людства таке явище, як пам'ять кожного етносу про свою історію. 1.3. Етнічна історія та її носії Етнічна історія це, по-перше, реальний процес змін та подій, яких зазнав певний етнос від часів свого ви никнення до сьогодення, в усій їх багатоманітності й повноті; по-друге, це наука, що вивчає цей процес у сукупності його найбільш значних подій та зрушень, які збереглися у народній пам'яті, а також знайшли відбиття у різних письмових джерелах . На відміну від історії нації, яка є невідривною від історії відповідної держави, реальний процес етнічної історії охоплює не тільки ту частку етносу (до речі, не завжди більшу), яка живе на автохтонній території, а й ту, яка утворює діаспору.

Щоправда, перетворитися на ді аспору може й таке автохтонне населення, яке нікуди не мігрувало з місць свого розселення (наприклад, українці ро сійської частини Слобожанщини). Історія етносу не скла дається тільки із соціальних подій; вона у своїй самодії втілю ється також у пам'ятки матеріальної та духовної культурної творчості етносу. Що стосується етнічної історії як науки, то вона лишень умовно може бути одношереговою з реальною етнічною істо рією, бо в дійсності є часткою останньої як феномен са мосвідомості етносу, як елемент його духовної культури. З іншого боку, як наука етнічна історія не може обмежуватися суто дескриптивними функціями: вона здійснює вивчення й нагромадження фактів, їх систематизацію та аналіз з метою такого опанування минулого, щоб стало зрозумілим сучасне етносу, а відтак шляхи його розвитку в майбутньому. Тому ця наука вивчає факти реальної етнічної історії в їх взаємо зв'язку та спадкоємності, в їх каузальній зумовленості. А це, у свою чергу, змушує звертатися й до фактів історії сусідніх етносів, народів та націй.

Нарешті, сьогоденну етнічну історію ніяк не можна збагнути в усій її сутності, не враховуючи досить відчутних впливів на неї сучасного світового істо ричного процесу. Однією з найважливіших цінностей духовного життя кож ного етносу є його мова . Власне кажучи, мову можна вважати живою історією народу. Етнічна мова це та мова , якою говорить певний ет нос . Причому етнічна мова великого етносу може подрібню ватися на діалекти, носіями яких частіше за все бувають пред ставники етнографічних груп цього етносу (для українського етносу це лемки, бойки, гуцули тощо). У такому разі як за-гальноетнічна (а відтак і літературна) мова використовується один з діалектів (в Укра'їн і це київське-полтавський діалект). Етнічна мова не обов'язково збігається з поняттям 'рідна мова'. Так, скажімо, людина може жити в Росії, вважати рідною мовою російську, але ідентифікувати себе з українським етносом. Етнічна мова явище неповторне. Вона несе в собі духовно-інтелектуальні та культурні надбання етносу за багато сторіч його існування. Вона є скарбницею часто дуже унікальних знань про форми самовияву соціальних якостей. Тому зникнення будь-якої етнічної мови вели чезна втрата для людства. Своєрідною живою історією народу є також етнічна мо раль . Щоправда, вона, на відміну від етнічної мови, концен трує не весь, а лише суто соціальний досвід етносу. Етнічна мораль це сукупність традиційно закріп лених духовних цінностей, норм, правил, вимог, істо рично вироблених певним етносом і призначених регу лювати вчинки, дії та діяльність як окремих етнофорів, так і їх груп . Етнічна мораль великою мірою зумовлена кон кретними природно-кліматичними обставинами, характером провідних різновидів виробничої діяльності етносу, перебігом головних подій його історичного шляху, пануючою релігією тощо. Наслідком цього є іноді досить відчутні відмінності між змістовним наповненням моралі різних етносів, особливо та ких, що віддалені один від одного значними географічними просторами. Етнічна мораль не є абсолютно незмінною: вона втрачає одні риси й набуває інших залежно від тих соціаль но-економічних та духовно-культурних зрушень, які відбува ються в житті самого етносу. Тому ті етноси, які дещо за трималися у своєму розвитку, можуть демонструвати певну архаїчність своїх моральних систем. Через етнічну мораль існує мораль загальнолюдська, до якої належать поважання права кожної людини на життя та щастя, виконання батьківських обов'язків, повага до стар ших, милосердя, засудження злодійства, пияцтва, розпусти тощо. Але було б хибним звужувати етнічну мораль до цих простих норм людського спілкування, бо вона несе в собі не тільки вимогу гарантованості права на життя та щастя. Вона також як найважливіша складова духовної культури етносу надихає життя людини сенсом внутрішнього ментального ви промінювання. Вона, підсвідомо прищеплюючи етнічні архе-типи, етнічні образи й символи, є дороговказом туди, де душа кожного зможе пройнятися теплом душі всієї етнічної спіль ності. Тобто етнічна мораль тісно пов'язана з етнічною са мосвідомістю. Етнічна самосвідомість розрізняється за своїми носіями як етнічна самосвідомість окремого представника етносу, або етнофора , та як етнічна самосвідомість усього етносу загалом, тобто як індивідуальна та колективна . Індивідуальна етнічна самосвідомість як духовне пород ження являє собою здатність ідентифікувати себе з певним етносом, відокремлюючися водночас від усіх інших етносів, усвідомлювати своє етнічне 'Я' як неповторне, унікальне явище. Етнічна самосвідомість вважається у сучасній етнографії найбільш вагомою серед ознак етнічної приналежності (до яких відносяться також знання етнічної мови, фольклору, звичаїв, символіки, історії етносу, його літературних, мис тецьких пам'яток тощо). Етнічна самосвідомість може мати досить високий рівень (тверда, непохитна самоідентифікація людини зі своїм етносом); може бути перехідного типу (не впевненість, вагання індивіда щодо питання прихильності до свого етносу; частіше за все у такому стані перебувають етно-маргінали); нарешті, вона може стати 'нульовою' внаслідок повної асиміляції (за походженням індивід належить до пев ного етносу, але не вважає себе його представником). Етнічна самосвідомість може бути подвійною або навіть потрійною (коли, скажімо, індивід походить від різноетнічного шлюбу, а живе, як І його батьки, у третьому етнічному середовищі). Колективна етнічна самосвідомість , або сукупне 'Я' ет носу, найбільш адекватно віддзеркалюється й найповніше охоплюється у своїх суттєвих рисах терміном ' етнічна ментальність ', який, проте, не поглинає всього розмаїття проя вів колективної етнічної самосвідомості. Якщо етнічна історія звертає народ до його минулого, відтворюючи й зберігаючи цінності етнічної моралі, багатство етнічної мови, надихаючи етнічну самосвідомість менталь ними та архетипними змістами, то етнічна ідеологія націлює етнос у майбутнє. 1.4. Етнічна ідеологія та її головні поняття Етнічна ідеологія це сукупність теоретичних концеп цій, доктрин, програм, платформ тощо, в яких під пев ним кутом зору подається історія етносу, тлумачаться особливості його характеру й свідомості, пропонується ставлення до інших етносів, обґрунтовуються завдання, найімовірніші та бажані шляхи й напрямки розвитку ет носу . Створює етнічну ідеологію найбільш свідома, культурно й політично активна частина етносу його інтелігенція . Найбільш виразних і загострених форм етнічна ідеологія набирає тоді, коли зростає напруженість у відносинах або принаймні (у межах однієї держави) між двома етносами, один з яких є пануючим, або між етносами двох держав, одна з яких має експансіоністські наміри щодо другої. Коли ж міжетнічне напруження відсутнє, не виникає (або зникає) й етнічна ідеологія, тобто у самосвідомості етносу не домінують політичні аспекти. Етнічна ідеологія є одним із засобів приве-дення етносу в рухомий стан, і коли об'єктивний розвиток подій досягає апогею, достатньо появи індивідуального (най частіше харизматичного) або колективного дійового лідера, озброєного етнічною ідеологією, щоб почався широкомасш-табний етнічний рух.

Можливість етнічного руху зумонлю-ється як змістом міжетнічних відносин, так і активністю ет нічної ідеології, яка, у свою чергу, є відображенням згаданих відносин.

Безпосереднім же втіленням цього відображення постають відповідні етнічні почуття, принципи, позиції, погляди . Зупинимося на деяких з них.

Мабуть, ніяка етнічна ідеологія неможлива без використан ня такого поняття, як етнічна батьківщина . Етнічна батьківщина це природа загалом, тобто су купність особливостей ландшафту, клімату, флори й фау ни в їхній власній історії, які позначилися на формуванні певного етносу й на тлі яких відбувалися найважливіші доленосні події процесу цього формування в оболонці різноманітних соціально-економічних, духовно-культур них, військово-політичних та інших внутрішніх і зовніш ніх стосунків та відносин . Етнічна батьківщина це явище соціально-екологічне. Якщо етнос доволі великий і посідає значні географічні простори, він може подрібнюватися на відносно самодостатні субкультурні угруповання (наприклад, український етнос - це лемки, бойки, гуцули, поліщуки, подоляни тощо). Тоді усвідомлення й відчуття етнічної бать ківщини може мати подвійний прояв: і як приналежність до своєї етнографічної батьківщини, і як водночас спорідненість з усім тим природним та соціальним простором, що його обіймає етнос. У представників діаспорних груп почуття територіальної прив'язаності є ще складнішим, бо для них поняття етнічної батьківщини та країни, де вони впродовж тривалого часу живуть (або навіть і народилися), не збігаються.

Причому в світі є етноси, більша частка яких являє собою саме діаспорні утворення (євреї, вірмени та інші), тобто живе за межами етнічної батьківщини. Дедалі більш зростаюча політична від критість сучасного світу полегшує можливість для представ ників будь-яких діаспорних груп задовольняти свої носталь гічні потреби у спілкуванні зі своєю етнічною батьківщиною. Народ, у якого є батьківщина, але немає держави, пород жує у своїх надрах таке явище, як націоналізм . Націоналізм це світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний переловим представникам (переду сім інтелігенції) того народу, який виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне створити націю . Націоналізм історично змінював своє змістонаповнення, а тому й якісні ознаки. Так, з кінця XVIII до початку XX сторіччя (йдеться, зрозуміло, про Західну Європу) націоналізм проходив свій перший етап і мав на меті створення націй як держав-територій. Тобто він на цей час може бути схарак теризований як державно-територіальний націоналізм (різ них формовиявів). На своєму другому історичному етапі націоналізм набуває різких етноцентричних (а подекуди й расових) ознак з відвер тою або ж ідеологічно (але ніяк не практично!) прихованою нетерпимістю до інших (особливо так званих 'нижчих' з іноваріантом 'молодший брат') етносів (або рас). Це мало наслідком перетворення одного з етносів (скажімо, німець кого, російського) не тільки на репресивне знаряддя правля чої еліти у своїх державно-територіальних межах, а й на засіб реалізації експансіоністських устремлінь. Так постав націонал-соціалізм у Німеччині та інтернаціо-нал-комунізм у СРСР. При чому другому етапові націоналізму притаманна наявність харизматичних лідерів на кшталт Мус-соліні, Гітлера, Леніна, Троцького. Отже, здійснювалися спроби створення етнонацій. Дух цієї доби просякнув навіть свідомість політичне активної інтелігенції тих етносів, які мріяли про звільнення від колоніальної залежності, про створення на власних етнічних землях своїх незалежних держав націй. Це мали бути егнонації із сильними лідерами. При цьому набували широкого вжитку аргументи власної етнічної винятковості. Таким чином, цей націоналізм можна назвати етноцентричним . Для XX сторіччя, особливо для його другої половини, на ціоналізм це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 року націоналізм як один і з способів розвитку світової співдружності народів увійшов у свій черговий, третій етап.

Головною в націоналізмі цього етапу залишається Ідея дер жавності та незалежності, самостійності. Але держава тепер уже не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного жиггя народу. Народ, у свою чергу, вже не тільки головний, корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І справжній (а не змішаний з шовінізмом з його намаганнями довести винят ковість та зверхність 'своєї' зростаючої етнонації) сьогоден ний націоналізм обстоює право на спільну державність усіх (як корінних, так і некорїнних) етнічних угруповань певного народу. Цей націоналізм, на нашу думку, має називатися гуманістичним . Коли мета перетворення певного народу на націю-державу вже досягнена, націоналізм тим самим оста точно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього мас залишитися тільки патріотизм . Часто вживаним інструментом етнічної ідеології є етнічна антипатія . Етнічна антипатія це негативне або неприязне став лення до якогось одного, кількох або багатьох етносів . Тика психологічна позиція може бути притаманною представникам пригноблюваного етносу в їх ставленні до представ ників етносу-пригноблювача, як, зрозуміло, й навпаки. Ет нічна взаємоантипатія може бути наслідком тривалого істо ричного протистояння етносів-сусідів. Етнічна антипатія мо же бути притаманною також представникам етносу, що досяг високих щаблів цивілізацій ного розвитку, в 'їх ставленні до представників тих етносів, які стосовно цього значно відста ють. (Ця позиція є близькою до етноцентризму .) Нарешті, етнопсихологічна антипатія може мати тимчасовий характер зумовлюватися погіршенням політичних стосунків між дерз усім тим природним та соціальним простором, що його обіймає етнос. Етнічна антипатія не є неминучим явищем. Вона поступо во долається разом з тим, як етноси один за одним підніма ються до вершин цивілізованого буття. Але хиби та вади етніч ної ідеології можуть призводити до виникнення й такого яви ща, як етноцентризм . Етноцентризм це світоглядний принцип, представ ники якого вважають той етнос , до якого вони належать, таким, що має певні переваги перед усіма (або багатьма) іншими етносами . Цим обґрунтовується право свого етносу на виняткове становище й провідну роль серед сусідніх етно сів, етносів певного народу або й у більш широкому вимірі. Етноцентризм може постати з ідеологічних намагань захис тити свій етнос від політики його практичного знецінення з боку владних та ідеологічних структур інших (особливо дер жавних) етносів. Але абсолютизація значення та ролі такого етносу, який, скажімо, є найбільшим або історично найак тивнішим серед етносів певного народу, що не має своєї державності, може стати суттєвою перепоною на шляху до консолідації всіх цих етносів в єдину націю-державу. Етно-центризм може постати також і як ідеологічна форма широкої експансії пануючого у певній поліетнічній держані етносу щодо всіх інших, 'підпорядкованих' етносів. Тоді він фактично збігається з шовінізмом і являє собою чинник виник нення та розпалювання міжетнічної ворожнечі та, врешті-решт, розпаду такої держави. Отже, той, для кого неприйнятною є ідея етноцентризму, неминуче стає прихильником етнічного плюралізму . Етнічний плюралізм це світоглядна мочити, сутніс-тю якої є визнання рівності й самоцінності кожного ет носу, його права на збереження своєї самобутності, права на вільний та всебічний розвиток . Етнічний плюралізм постає на противагу етноцентризму, а також ніким явищам, як етнічне протистояння, конфронтація, а то й ворожнеча.

Витоками етнічного плюралізму є гуманістичні ідеали людст ва, загальнолюдські цінності. Філософськими засадами цієї світоглядної позиції є вчення про багатоманітність світу як закономірність його існування. Будь-яка одноманітність, у тому числі й етнічна, є не тільки небажаною, але й неможливою, позаяк у живій природі вона тотожна фактичному змертвленню.

Прагнучи збереження своєї етнічної багатома-нітності, людство тим самим бореться (сьогодні вже досить свідомо) за високий рівень своєї життєздатності. Етнічний Плюралізм уособлює в собі усвідомлення неподільності загальнолюдської культури; він дедалі більшою мірою стає орга нічною часткою сучасного цивілізованого способу мислення.

Безперечно позитивний вплив на реалізацію ідей етнічного плюралізму може справляти розвиток інтернаціоналізму . Інтернаціоналізм (від лат. inter 'між ', natio ( nationis ) 'народ') - це світоглядний принцип міжнаціонального єднання, що стверджує рівність та суверенність усіх на родів світу, потребує визнання та поважання самобутнос ті соціально-історичних та культурних надбань кожного з них . Реалізація цього принципу передбачає творення світо вої співдружності націй на засадах взаємодопомоги та взаємо-сприяння всебічному прогресивному розвитку.

Першим до свідом такого єднання народів була Ліга націй, що існувала у період між першою та другою світовими війнами (1920 1939 рр.). Після другої світової війни (з 1945 року) ідеї світової співдружності націй продовжує розвивати й реалізовувати Організація Об'єднаних Націй.

Значний наголос в її діяль ності робиться па визнанні та відстоюванні прав людини. З розпадом у серпні 1991 року СРСР почався новий етап спів праці народів світу. У марксистсько - ленінській соціально - політичній науці важливу роль відігравала теорія пролетарського інтернаціона лізму ( на противагу теорії ' буржуазного націоналізму '). Ця теорія обґрунтовувала розкол кожної розвиненої сучасної на ції на два головних ворожих класи. Теорія пролетарського інтернаціоналізму фактично відстоювала ідею безнаціональ ності як міжнародного пролетаріату, так і міжнародної бур жуазії. Спроби практичного втілення цієї ідеї довели її без підставність.

Нарешті , етнічна ідеологія , що має своїм завданням підго товку й розгортання етнічного руху , не може , зрозуміло , обій ти увагою таке явище , як космополітизм . Космополітизм (від грец. космополіт -- 'громадянин сві ту') це система поглядів на відносини між народами, в якій засадовою є ідея так званого світового громадян ства . Перші свідчення появи цієї ідеї можна знайти вже у античних істориків та філософів. Ідеологія космополітизму впродовж багатьох сторіч використовувалася неодноразово й у різні часи відігравала історично неоднакову роль. Але, за незначним винятками, простежуються дві головні форми її використання. По-перше, космополітизм може використову ватися як форма приховування етноцентризму та експансіо ністських намірів, як засіб здійснення шовіністичної полі тики. По-друге, він може поставати як теж приховане фак тичне капітулянство деякої частини інтелігенції певного ет носу перед ідейно-політичною, духовно-культурною та ін шими формами тиску державницьких структур пануючого етносу. Іноді ідея світового громадянства бралася на озброєн ня поборниками етнічної консолідації, пацифістами, борця ми за права людини, представниками технологічного детер мінізму тощо.

Загалом космополітизм е різновидом утопічного світогля ду , який несе на собі переважно негативне навантаження , позаяк відкидає ідею існування людства як поліетнічної та багатонаціональної цілісності , тобто стоїть на позиціях пере творення його на щось невиразне й одноманітне . Мабуть, здебільшого слушною є та думка, що 'консолідація суспіль ства не може бути досягнута на ідеологічному грунті космо політизму, комунізму' 1 . Як було відзначено , функцїювання та характер етнічної ідеології багато в чому залежать від змісту міжетнічних від носин . 1.5. Міжетнічні відносини та їхні наслідки Міжетнічні відносини це поняття , що містить у собі узагальнені уявлення про розмаїття ціннісно наванта жених ( від позитивних та нейтральних до вкрай нега тивних ) специфічних людських міжгрупових стосунків . Їхнім змістом, з одного боку, е питання про вживання етніч ної мови, збереження пам'яток матеріальної етнічної куль тури та розвитку всіх напрямків етнічної культури взагалі, а також питання про володіння етнічною територією й навіть про фізичне виживання того чи того етносу.

Розкриття цього боку міжетнічних відносин може бути здійснене через розгляд таких негативних явищ, як етнічна антипатія, етноцентризм, етнічна конгломерація, етнічна дискримінація, ет нічна депортація, деетнізація, штучна асиміляція, етноцид . Іншим напрямком розвитку міжетнічних відносин є позитивний, і для розкриття його змісту залучаються поняття ет нічної симпатії, етнічного плюралізму, міжетнічної інтег рації тощо.

Нарешті, міжетнічні відносини містять у собі явища що не піддаються поляризованій оцінці, позаяк засадово є нейтральними. Це етнічна сепарація, природна аси міляція, етнічна міксація, етнічний індиферентизм тощо. Отже, розглянемо деякі з перелічених вище понять. 1 Парахонський Б.О. Національні інтереси України (духовно-інтелекту альний аспект). - Київ, 1993. С.ІО. Етнічна дискримінація це утиски та утиснення, які здійснює панівний етнос щодо нєпанівного етносу (або певної кількості таких етносів) . Вона дається взнаки при наймі на роботу та звільненні з роботи; при виплаті заробітної плати та встановленні окладу; при розв'язанні питань під-вищення кваліфікації та висунення на більш високу посаду; при наданні прав громадянства та здійсненні судочинства; при реалізації прав на соціальний захист та прав людини взагалі тощо. Етнічна дискримінація має свої економічні, історичні та психологічні корені. Так, бажання отримувати додатковий прибуток підштовхує переважну більшість найма чів-роботодавці в використовувати для цього й такий засіб, як етнічна дискримінація, якщо, зрозуміло, це не заборонено законом. З боку найманих робітників представників не-дискримінованих етносів такий засіб може знаходити розу міння й навіть підтримку. Соціальне це може пояснюватися бажанням бодай у такий спосіб піднятися над таким, як сам. Крім того, ці, а також будь-які інші 'неекономічні' прояви етнічної дискримінації є реалізацією психологічної установки багатьох людей на протистояння ' ми вони '. Ця установка, у свою чергу, історично зумовлена дуже довгими сторіччями ставлення до етносів-чужинців як до ворогів. Із зростанням у сучасному світі значущості прав людини, загальнолюдських цінностей, взаєморозуміння та взаємодії між народами етнічна дискримінація стає дедалі непопулярнішою. Якщо етнічна дискримінація потребує цілком однозначної оцінки, то стосовно етнічної асиміляції така однозначність не може бути прийнятною. Етнічна асиміляція це процес поступового розчи нення певної етнодисперсної групи або й цілого неве ликого за чисельністю етносу серед іншого великого ет носу або групи етносів . Цей процес є закономірним, і коли він не зазнає спеціальних втручань, локалізоване етнічне жит тя згасає майже непомітно. Але частіше за все трапляється так, що найбільш свідома частка цього етносу, а нерідко й передова громадськість оточуючих етносів звертають увагу на необхідність уповільнити процеси такого згасання, а то й припинити їх.

Людство від цього значно виграє, бо для нього тим самим суттєво поліпшуються можливості збагатитися ду ховно-культурними надбаннями зникаючого етносу. Поряд із зазначеними існують і інші форми втручання в етнічні асимі ляційні процеси.

Наприклад, штучне їх прискорення шляхом створення всіляких перепон для нормального функціювання етносу та задоволення етнофорами своїх етнічних потреб. Тоді така асиміляція починає наближатися за своїм змістом до деетнізації . Закономірність асиміляційних змін є такою, що. по-перше, зникають ознаки етнічності у царині матеріальної культури й лише потім у царині культури духовної. Найбільш стійка риса етнічності етнічна самосвідомість . Що стосується деетнізації , то вона засадово є штучно-насильницьким процесом поступового й планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис . Деетнізація, на відміну від етноциду (тотального фізичного знищення етносу) здійснюється переважно засобами заборон (у прямій чи прихованій формі), а також шляхом створення всіляких перепон вживанню етнічної мови, функціюванню етнічних шкіл, здійсненню видавничої діяльності та роботі засобів масової інформації етнічною мовою, розвиткові літе ратури, мистецтва та етнічної культури взагалі. Деетнізація може відбуватися й у такий спосіб, як репресії щодо найбільш активної частки етносу (перш за все його духовної інтелі генції) та масові депортації (наприклад, суцільна депортація 1944 року таких етносів, як чечено-інгуші та кримські татари). Органічною складовою деетнізаціїє демографічна й куль турна експансія пануючого етносу . Вона може втілюватися в процеси переселень великих сільських мас пануючого етно-су на аграрні території етносу-автохтону, докорінних змін промислової інфраструктури (будівництво індустріальних гігантів, переробних, енергетичних комплексів тощо) з наступ ним утягненням в її орбіту знов-таки великих мас пануючго етносу, в перетворення мови пануючого етносу на державну на території етносу-автохтону з усіма наслідками, що випливають звідси для всіх головних царин життєдіяльності (про мисловості, торгівлі, науки, охорони здоров'я, спортивної діяльності, військової справи тощо). Однією з форм деетнізації, як відзначалося, є штучно при скорена асиміляція етнодисперсних груп . Закономірним результатом процесів етнічної дискриміна ції, асиміляції та деетнізації є виникнення етнічних маргі налів . Етнічні маргінали це етнофори, які значною мірою вже втратили ознаки своєї колишньої етнічності, проте ознак нової етнічності достатнім чином або й зовсім не набули . Для міст, скажімо, Східної та Південної України, де домінуючою є російська мова, маргінальний статус прита манний нещодавнім вихідцям з україномовних сіл. У фактич ному етномаргінальному стані перебувають також представ ники більш-менш компактних етнодисперсних груп, розпо рошених серед будь-якого корінного етносу, які поступово втрачають свої колишні етнічні риси. Ще більшою мірою це стосується 'вкраплених' в корінний етнос поодиноких етнофорів носіїв рис некорінного етносу.

Зростаюча кількість міжетнічних шлюбів теж сприяє поширенню явища етнічного маргіналізму. Але останній, слід зазначити, по-перше, не є необоротним, по-друге, не завжди й не обов'язково веде до втрати етнічного ідентитету. Навіть утрата (або незнання) етнічної мови, як свідчать дані сучасних етносоціологічних досліджень, ще не є перепоною для того, щоб людина відчу вала себе представником того етносу, з якого вона походить.

Процес етнічної маргіналізації значною мірою залежить від внутрішньодержавного, а також міжнародного статусу певно го етносу. Так, у колишньому СРСР представники російського етносу, навіть оселяючися за межами своїх етнічних територій, практично не перетворювалися на етнічних маргіналів. І навпаки, певна частина українців перетворилася на таких маргіналів навіть на своїй етнічній землі. Проте набуття Україною державності, розбудова власної держави можуть сприяти поступовій етнічній ремаргіналізації та реідентифікації відповідної частини українців за походженням як на території України, так і за її межами. Те ж саме стосується й представників етнічних меншин України. Слід зазначити, що деетнізації, з її етнічними маргіналізацією та асиміляцією, частіше за все передує денаціоналізація . Денаціоналізація це процес насильницького позбав лення певного народу власної державності з усіма наслід ками, що випливають з цього, а саме: втрата насамперед політичної та економічної незалежності (державних кор донів, митниць, власної грошової одиниці, війська, орга нів безпеки, можливості здійснювати самоврядування то що), а також значною мірою й духовно-культурного суве ренітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних науки, літератури, мистецтва тощо) . Денаціоналізація може стати можливою як результат або вимушеного приєднання (з'єднання) одного державного народу до іншого (наприклад, України до Росії 1654 року), або завоювання одного державного народу іншим (іншими) (наприклад, розподіли Польщі наприкінці XVIII сторіччя між Прусією, Австро-Угорщиною та Російською імперією). За денаціоналізацією можуть і ти слідом (але не обов'яз ково) деетнізація й навіть етноцид . Що стосується безпосе редньо історії людства наприкінці XX сторіччя, то для неї більш властивими є якраз протилежні процеси національ не та етнічне відродження . Таким чином, як попередній підсумок можна відзначити, що етнічна ідеологія, враховуючи особливості етнічної історії, зміст міжетнічних відносин, а також домінуючі в етнічній свідомості почуття, погляди, позиції, принципи, може або підготувати етнічний рух , або й спричинити його початок. 1.6. Етнічний рух та його формовияви Етнічний рух це стихійні або скоординовані дії від носно великих мас певного етносу, метою яких є або протидія зовнішньому експансіоністському іншоєтнічному тиску, або консолідація задля реалізації наданих збігом історичних обставин можливостей . Масштабність і дійовість етнічного руху значною мірою зумовлюються рівнем розвиитку та силою впливу етнічної ідеології на етнічні маси. Отже, етнічному руху, перш ніж він стане соціально-політичним фактом, передує досить тривалий 'рух' масової ет нічної свідомості. Так, повстання українського етносу проти польсько-шляхетського поневолення під проводом Богдана Хмельницького у середині XVII сторіччя зовсім не випадково здійснювалося під гаслами захисту та спасіння православної віри. Адже відомо, що після Берестейської унії 1596 року впродовж кількох десятиріч точилася досить гостра ідеологіч на боротьба між православними та греко-католицькими пись менниками. Що стосується боротьби українського етносу за скою самостійність та державність у 1917 1920 роках, то й їй передувала багатодесятирічна 'ідеологічна підготовка', здійснювана видатними українськими письменниками, істо риками та соціологами.

Сьогодення людства являє собою добу масових етнічних рухів. Світове міжнародне співтовариство з розумінням ста виться до цього феномена, позаяк вбачає в ньому як умову збереження духовно-культурного потенціалу людства, так і водночас сучасний засіб найбільш ефективної реалізації за гальнолюдських цінностей. Як було відзначено, однією з найближчих цілей етнічного руху є етнічна консолідація . Етнічна консолідація це процес згуртування певного етносу навколо однієї або кількох видатних осіб (у тому числі й харизматичних лідерів), що сприймаються більшістю етносу як уособлювачі та носії найзагальніших потреб та інтересів усього етнічного загалу . Цей процес набуває відчутних розмірів та напруження або у часи ви никнення смертельної небезпеки для існування етносу як цілісності, або у переломні історичні періоди, коли перед етносом відкриваються перспективи й можливості піднесення па більш високий щабель історичного буття. В історії етносів бувають і часи, коли консолідація здійснюється за умов за гального осліплення, коли доводи розуму перестають діяти, бо маси надихнуті й пройняті ідеями етноцентризму та міжет нічної ворожнечі. Така консолідація має руйнівні наслідки, й людство від неї тільки втрачає. Етнічна консолідація конструктивного напрямку має кін цевою метою, як правило, утворення нації й розбудову влас ної держави. Інтеграція більш високих рівнів стосується вже царин міжетнічного, національного та міжнаціонального життя.

Характеризуючи етнічну консолідацію, ми, звичайно, ціл ком розуміємо, що вона є фактично внутрішньоетнічною консолідацією, яка цілком природно постає на зовнішньому рівні як етнічна сепарація . Етнічна сепарація це сукупність економічних, соціально-політичних та духовно-культурних процесів, зміс том яких є набуття певним етносом часткової (на правах автономії) або повної (на правах державності) незалеж ності . Такі процеси частіше за все зазнають ідеологічного, а нерідко й військово-політичного тиску, але їхні об'єктивні наслідки не можуть бути розцінені як однозначно негативні або позитивні. Коли двоє або більше етносів існують як така життєздатна органічна державна цілісність, в якій створені умови етнічної рівності та взаємоповаги, досить повного задоволення етніч них потреб кожним етнофором, за таких умов ідеї (а тим паче практика) етнічної сепарації є негативно-руйнівними. Коли ж кілька етносів з'єднані переважно механічно, коли досить виразною є система міжетнічної ієрархії, відповідна держава фактично являє собою етнічний конгломерат , в якому етноси не мають можливостей повноцінного функціювання та нормального розвитку, тоді ідеї етнічної сепарації падають на справді родючий грунт, тобто знаходять позитив ний відгук і схвальне сприйняття серед більшості представ ників відповідного етносу. Сама ж етнічна сепарація у такому разі відіграє щодо конкретного етносу захисно - зб е рігальну роль. У сьогоднішньому світі, коли методи силового тиску у від носинах між народами стають дедалі менш популярними, а етнічні конгломерати дедалі більш неможливими, етнічна сепарація сприймається міжнародним співтовариством як природне, нормальне явище. Логічним продовженням успішного завершення етнічної сепарації є міжетнічна інтеграція , яка не є тим самим, що й етнічна консолідація, а тим паче етнічна конгломерація. Міжетнічна інтеграція це такий процес зближення етпосів-автохтонів та розташованих серед них різних за кількісним складом етнодисперсних та етнокомпактних груп, який підпорядкований створенню єдиної для всіх них поліетнічної держави-нації . Цей процес відрізняється від створення державних етнічних конгломератів тим, що у ньому відсутнє насильство одного етносу над іншим (інши ми). Міжетнічна інтеграція відбувається як органічне з'єднан ня етносів тому, що їй передує досить тривале за історичним часом та близькосусідське у географічному просторі співісну вання етносів на засадах переважаючої етнічної взаємосимпа-тії або принаймні відсутності історично вкоріненої, перма нентної міжетнічної ворожнечі. Поштовхом до активної міжетнічної інтеграції може бути виникнення спільної зовнішньої небезпеки, а також мірку вання про доцільність з'єднання зусиль для розв'язання істо рично нагальних спільних внутрішніх проблем. Інтегруються не обов'язково генетично близькі етноси. Так, сьогодні існу ють етноси, що генетично доволі далекі між собою, але зін-тегровані у такі достатньо стійкі державні утворення, як, ска жімо, Швейцарія або Бельгія. Й навпаки, ідеї пангерманізму, панслов'янизму практичного втілення так і не набули. 1.7. Висновки З нашого погляду, головним змістом теоретичного рівня етнічної свідомості є з'ясування сутності міжетнічних від носин, бо саме через ці відносини відбувається самовиявлен ня етнічного як специфічності й разом з тим встановлення припустимих меж взаємоідентифікації етносів. У паш час, коли міжнаціональні (а відтак і міжетнічні) зв'язки набувають дедалі виразнішого глобального характеру, а прагнення до етнічного самоствердження та національного самовизначен ня стають дедалі нагальнішими та актуальними для значної частини людства, дуже важливо заздалегідь передбачати на слідки (особливо негативні) цих прагнень, щоб мати змогу їх попереджати. А для цього недостатньо самого тільки володіння фактами. Необхідною є разом з тим здатність інтерпретувати факти етнічної дійсності, спираючися на розвинений поняттєвий апарат, на обгрунтовані теоретичні положення, на несупс-речливу концепцію. За наявності перелічених умов міжетнічні відносини можуть братися вже не як механічна сукупність розрізнених фактів, а як такий момент онтогенези, над яким тяжіють своїми наслідками події далекої та близької етнічної історії; момент, в якому відчутні впливи колишніх та сьогод нішніх етнічних і деологій; нарешті, міжетнічні відносини мо жуть постати перед спостерігачем і дослідником на тлі моно-етнічного, етносамостверджувального руху, а можливо, й ру ху поліетнічного, націовиборювального, етноконсолідувального. З найзагальнішого погляду теоретичний зміст етнічної сві домості постає через свої онтологічний (етногенеза, міжетніч ні відносини, етнічний рух) та гносеологічний (етноісторія та етноідеологія) рівні. Контрольні питання і завдання Чим зумовлена актуальність розробки головних понять теорії етносу? Розкрийте сутність поняття 'етногенеза'. У чому полягає спе цифіка її сучасного етапу? Покажіть принципову різницю між поняттями 'народ' та 'на ція'. Що таке поліетнічна держава? Чим вона відрізняється від дер жави з поліетнічним складом населення? Дайте визначення поняття 'етнічна історія'. Якими є її головні носії? Зіставте поняття 'етнічна мова' та 'рідна мова'. Як пов'язані між собою етнічна та загальнолюдська мораль? Що таке етнічна самосвідомість? У чому полягають особливості її індивідуальної та колективної форм? Розкрийте зміст поняття 'етнічна ідеологія'. Якою є головна ідея націоналізму? Чим він відрізняється від інтернаціоналізму та космополітизму? Висвітліть зміст явища етноцентризму. Покажіть його відмінність від етнічного плюралізму.

Розкрийте зміст поняття 'міжетнічні відносини'. Якими бувають напрямки їхнього розвитку? Що таке етнічний рух? Назвіть його головні формовияви. Література Агеев А.Г. Нациология: проблеми конструирования // Философские науки. 1991. № 5 . Алексеев В. Этногенез. М., 1978. Бочковський О. Наука про націю та її життя. Нью-Йорк, 1958. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. М., 1983. Варзар І.М. Політична етнологія як наука. Київ, 1994. Воропай О. Етнографія: наука про націю.

Лондон, 1963. Гумилев Л.Н., Иванов К.П. Этнические процессы: два подхода к изучению // Социологические исследования. 1992. № 1. Донцов Д. Націоналізм, Лондон, 1966. Евтух В.Б. Концепция этносоциального развития США и Канады: типология, традиции, зволюция. Киев, 1991. Націоналізм. Львів, 1926. Пуги развития зарубежной этнологии. М., 1983. Свод зтнографических понятий и терминов. М., 1986 1988. Современная американскан этнография. М., 1963. Соловей В. Современный русский национализм: идейно-политическая классификация // Общественные науки и современность. 1992. № 2. Социологические теории национализма. М., 1991. Трубецкой II. Обшеевразийский национализм // Свободная мысль. - 1992. -№ 7. Этнография за рубежом. М.. 1979. Эгнография: Учебник. М., 1982. Этнологическая наука за рубежом: проблемы, поиски, решения. - М., 1991. Этнология в США и Канаде. - М., 1989. Этнология: Учебник. М., 1982. Этносоциология: цели, методы и некоторые результаты исследо вания. М., 1984. Лекція 2. УСВІДОМЛЕННЯ ЕТНІЧНОГО ЯК ЦІННОСТІ План лекції 2.1. Вступ до теми. 2.2. Загальнолюдська цінність етнічного . 2.3. Етнічне як спільнотна цінність (теоретична оцінка сучасного етнічного ренесансу) . 2.4. Етнічне як індивідуальна цінність 2.5. Висновки . 2.1. Вступ до теми Одним з центральних у теорії етносу є питання про цінність ет нічного: інтелектуальну, духовну і навіть політичну, а разом з ти м споконвічну і невмирущу. Адже сучасний етнічний ренесанс дає підстави припускати, то етнічне відіграє у соціу мі набагато важливішу роль і має набагато вишу цінність, ніж це уявлялося досі. Здається, що етнічне не може зникнути , воно може лише змінювати форми та інтенсивність свої х проявів. Воно є вельми стійким утворенням. Відповідь на питання про цінність етнічного потребує звернен ня перш за все до факту єдності та різноманітності оточу ючого нас світу. Вже аналізуючи життя рослин, ми перекон уємося в тому, що різноманітність тут зовсім не має хао-ти чного характеру. Кожні групи видів опановують ті еколо гічні ніші, які не здатні опанувати інші види. Є серед рослин Е елементи боротьби за існування, але здебільшого можна спостерігати співіснування й навіть взаємодію.

Пильне око дослідника може зафіксувати серед рослин і своєрідний 'роз поділ функцій'. Те ж саме, тільки у більш динамічному вигляді, можна спостерігати й серед тварин.

Кожний з видів унаслідок бо ротьбі за існування опанував певну екологічну нішу, співіс нує й взаємодіє з іншими видами тварин і загалом здійснює з навколишнім середовищем обмін речовиною, енергією та інформацією. Не становить тут істотного винятку й така жива істота, як людина. Можна, зрозуміло, абстрагуватися від дуже помітних відмінностей між більш-менш великими угрупованнями лю-д ей і стверджувати, що людина як така опанувала всю поверх-ню нашої планети. У такому твердженні, звичайно, не буде помилки, але більшу практичну значущість матиме звертання ува ги на те, що екологічні ніші, які опановували різні людські спільноти, нерідко дуже помітно відрізнялися одна від одної Й географічне, й природно-кліматично, й, відповідно, своєю флорою та фауною. А відтак відчутною специфікою наповнювалися способи й форми життя людського населення, з одного боку, рівнин з помірним кліматом, з іншого боку приморських територій, з третього напівпустель та пустель, з четвертого високо гірних плато, долин та ущелин тощо. Найбільш тісно й три вало взаємодіючі всередині себе частки населення різних ре гіонів планети поставали як етноси. Взаємодія етносів з жи вою та неживою природою, що їх оточувала, відбивалася на характері та формах їхньої внутрішньої взаємодії та на їхніх стосунках з Іншими етносами.

Боротьба за існування сприяла відчуженню та самоізолюванню етносів, призводила до по силення специфічних відмінностей. Проте, існуючи у такий спосіб, кожний з етносів нагромаджував безцінний для май бутнього єдиного людства досвід.

Людство постійно йшло до своєї єдності, але тільки сьогод ні (не теоретично, а практично) воно починає усвідомлювати, що ця єдність не може бути одноманітністю.

Сьогодні як ніколи важливою є фундаментальна філософська ідея про те, що людство має являти собою гармонійну єдність різноманіт ного. Й найбільш яскравим та цінним виявом цієї різнома нітності є етноси.

Теоретична (а разом з нею й практична) короткозорість виникає там, де є намагання протиставити єдність різноманітності, тотожність відмінності. Тоді на противагу абсолютизованому класовому підходові до аналізу суспільних явищ висувається підхід, змістом якого є абсолютизація етнічного або національного . Реальна проблема тут виникає у зв'язку з необхідністю, з одного боку, реалізовувати гуманістичну ідею про людину як найвищу цін ність, а з іншого враховувати те, що людина перш за все соціальна істота, тому її буття немислиме без почуття 'ми'. тобто приналежності до такого соціального цілого, яке забез печує всебічну захищеність, створює умови для душевної рів новаги Індивіда й яке є етнос. 2.2. Загальнолюдська цінність етнічного Проте не є пошуком правди, істини прагнення пізнати глибини етнічного характеру як абсолюту, як самодостатньої визначеності й сутності. Привабливість та справді неперебут на цінність душі кожного етносу виявляється саме в її здат ності бути відблиском, яскравою іскрою полум'яної душі все людської. Бо й сама душа людства не є чимось одновимірно визначеним, вона являє собою розмаїття вражаючих рис. Во на плаче й сміється, вона притягує до себе своєю надзвичай ною добротою й водночас відштовхує від себе жахливими проявами зла. Вона, ця душа, вельми складна; адже там, де на поверхні ми вбачаємо дивакуватість, насправді вирує гли бинний неосяжний розум. Душа людства є неосяжною, до кінця не збагненною.

Виявляючи загальнолюдську цінність етнічного, аналізу ючи місце, роль та значення етнічного у сучасному світі, ми, м абуть, повинні, зрозуміло, вбачати цю роль і стосовно окреми х особистостей, і стосовно невеликих людських груп, і с тосовно цілих народів як внутрішній момент їхнього само стояння, але водночас і ширше, і складніше. Ми мусимо ба чити, що кожний етнос перед лицем людства постає як ц інність, подібна до тієї цінності, яку, скажімо, являла собою дл я Франції Едіт Піаф з усіма своїми вадами, таємними п ристрастями, але проте й безперечно як її втілений геній. Так, кожний етнос явище унікальне й соціальне неоц іниме. Ось як підходить, до речі, до розуміння етносу Лесь Г ерасимчук, людина, котра володіє двадцятьма мовами, вільн о почуває себе в морі філософських течій і релігійних мудрувань. Він вважає, що 'етнос це соціуми, що гуртуються довкола певних характерних ідей та активно з ними взаємо діють. Ці ідеї називаються стрижневими. Вони властиві у своїй цілокупності лише цій етнокультурі і є наслідком генези етнопсихосфери . Конкретним виразом стрижневих ідей є семіотичні репрезентативні тексти . Репрезентативні тексти включають ландшафт, металогіку граматики, найчастіше пов торювані ритуали, мистецькі тексти і контексти, тривкі еле менти соціумної магії та ін.' 1 . Але, повертаючися до нашого головного питання, маємо зауважити, що і здоровий глузд, і теоретичні міркування ве дуть до одного й того самого висновку: не можна проти ставляти загальнолюдські та етнокультурні цінності. Воно, це протиставлення, є двобічним. З одного боку, абсолютизація якоїсь певної системи етнокультурних цінностей фактично є таким протиставленням її цінностям загальнолюдським. У цьому протиставленні світ етнічного ' ми-буття ' розгляда ється як самодостатній, як такий, що не потребує опосеред кування іншими подібними світами. Й тоді ми маємо приклад етноцентризму . З іншого боку, абсолютизація загальнолюд ських цінностей веде до уявлень про них як такі, що позбав лені збагачуючого впливу розмаїття етнокультур, а тому й існують як деяка сіра одноманітність. Якби спроба отак ніве лювати увесь загал етнокультур планети вдалася на практиці, то ми, мабуть, мали б здійснений ідеал космополітизму (ад же, як відомо, добрими намірами встелений шлях у пекло), тобто змертвлену культуру загалом. Тут треба було б зазначити, що кожна людина завжди живе очікуванням дива, здійснення власної казки, сподіваннями на участь у майбутньому святі спілкування.

Виняток ста новить лише 'загублена' людина. А такою є та, яка 'випадає' з потоку перш за все етнічного буття, втрачаючи разом з тим і соціальну рівновагу. Отож цінності певної етнокультури яв ляють собою невтрачену частку загальнолюдських цінностей, живлять останні й дедалі більше перетворюють буття людства на щось подібне до свята духовних зустрічей. З нашого погляду, ніхто не сказав про загальнолюдську цінність національно-етнічного краще, ніж видатний росій ський філософ XX сторіччя М.О.Бердяєв. 'Людина входить у людство, писав він, через національну індивідуальність, як національна людина, а не абстрактна людина, як росіянин, француз, німець або англієць... Національна людина біль ша, а не менша, ніж простолюдина, в ній родові риси людини взагалі й ще є риси індивідуально-національні... Мрія про людину й людство, абстрагованих від усього національного, є прагнення до погашення цілого світу цінностей і багатств' 2 . Справді, цінність для людства кожного окремо етнічного, кожного народу нашої планети є безперечною. Цього не мож на не бачити, з цим не можна не рахуватися. Але разом з тим підхід до етнічного як до загальнолюдської цінності має бути виваженим, позбавленим будь-якої ейфорії. Це вельми важ ливо за сьогоденних умов існування та розвитку світової спів дружності народів. 1 Герасимчук Л. Народження етнокультуро генези // Нова освіта України. Киш, 1992. -№3. -С.І5 2 Бердяев Н.А. Судьба России. - М., 1990. - С.85. Адже не все в етнічному є однаково цінним, а є й таке, особливо з історичного минулого, від чого треба відмовля тися або що треба принаймні досить ретельно переглянути. Скажімо, відомий ще за радянських часів суспільствознавець І.С.Кон цілком слушно, як на наш погляд, звернув увагу на те, що 'ідея вищості своїх звичаїв, вдач, богів над чужин ськими наскрізь пронизує будь-який народний епос, сказан ня, легенди' 1 . Зрозуміло, що відповідні погляди були при родними, а може й необхідними у давні часи жорстокої між етнічної боротьби за існування, за виживання. Але у наш час, коли запорукою виживання людства є взаємодія, з'єднання зусиль усіх народів, такі ідеї та погляди мають бути відки нутими. Відповідне завдання, що його мусить розв'язувати людст во, має, до речі, не тільки соціально-політичний та мораль но-егичний, а ще й суто виховально-розвивальни й зміст та ускладнення, що з нього випливають.

Справа в тому, що ідея вищості, зверхності над іншими народами базована на готов ності при порівнянні 'своїх' та 'чужих' вбачати перш за все відмінності й водночас на невмінні (а не тільки на небажанні) бачити схожість. На таке невміння свого часу звертав увагу видатний психолог Л.С.Виготський, підкреслюючи, що усвідомлення схожості потребує більш розвиненої здатності до узагальнення, до абстрагування, ніж усвідомлення відміннос ті 2 . А втім, ми ще повернемося до цієї проблеми пізніше. Крім того, що не все у змісті окремого етнічного є пози тивним, не все у цьому змісті є однаково цінним як на за гальнолюдський вимір. Так, ставлення до такої природної цінності, як, наприклад, вода, є неоднаковим не тільки у різних етносів, але Й навіть у різних географічних зонах про живання того самого етносу. Якщо у Східній та особливо у Південній Україні вода є великим благом, є спасінням від посухи, то у Західний Україні з водою пов'язані здебільшого уявлення про такі стихійні лиха, як повені. До речі, вже з цього факту випливає той висновок, що поліетнічність людства не може бути заміненою на су цільну моноетнічність , бо кожне етнічне відповідає суто своєму географічному (природно-кліматичному) ареалу, а та кож є зумовленим попередніми історичними процесами й наявним демографічним оточенням. Тому цінність етнічного є конкретно зумовленою. Й чим більш віддалені певні етноси один від одного, тим більш виразною й порівняно відчутною є така зумовленість.

Важливе місце в усвідомленні етнічного як цінності посі дає ідея про те, що етнічне знаходиться у процесі постій ного розвитку , а тому - змінення. Ця ідея не виключає визнання наявності певних констант в історичному бутті ет нічного, але, зберігаючи свій головний зміст, вони, ці кон станти, здебільшого змінюють свою форму. Щоб помітити це, досить звернути увагу на ті зміни, що відбуваються у забарв ленні етнічного внаслідок сьогоденної активізації техноген них та урбанізаційних процесів. Якщо ж ми такої уважності не виявимо, то нам залишиться із здивуванням спостерігати за мігрантами із села у місто, яких ми вже 'охрестили' етномаргіналами й наділили цілою ку пою негативних ознак. Вони, ці люди, здаються нам уособ ленням поступової загибелі, тобто зникнення того чи того етносу. Ми також ніяк не зводимо кінці з кінцями, коли бачимо, що об'єктивні вияви етнічного немовби зникають, а такий його суб'єктивний (і найважливіший, за загальним ви знанням) вияв, як етнічна самосвідомість , навпаки, зростає. Етнічне фіксується емпіричними дослідженнями там, де його, згідно з нашими старими мірками, вже не повинно було й бути. Отже, усвідомлюючи етнічне як цінність, не можна під ходити до нього як до чогось сталого, незмінного.

Проблема полягає в тому, щоб, з одного боку, зберегти етнічне як таке й особливо за його сутністю, а з іншого з розумінням ставитися як до необхідних до тих змін етнічного, яких зазна ють його форми. 1 Кон И.С. Психология предрассудка (О социально-псикологических корнях э тнических предубежжниий) // Нов ый мир. ]966. № 9. С. 197. 2 Див.: В ыго тский Л.С. М ы шление и речь // Собрание сочинеиий: В 6-ти т. - М., 1982. - Т.2. - Гл.5 Адже, ясна річ, зупинити урбанізаційні та техногенні про неси неможливо, а відтак неможливо зупинити міграцію сіль ського населення у міста. А така міграція спричиняє відрив етнофорів від своєї батьківщини, від традиційно-звичаєвої ца рини, від безпосередніх розгалужених родинних зв'язків, віл регулюючого впливу й водночас захисних, інтегруючих функцій свого сільського субетносу взагалі. Тобто, постаючи перед міською субетнічною культурою, вчорашній сільський етнофор значною мірою втрачає матеріальні засади своєї ет нічності. Залишаються, щоправда, такі форми, такі ознаки його ет нічності, як рідна мова та самосвідомість, але лише тоді, коли у міській субетнічній культурі не переважають компоненти іностнічної культури (як це, зокрема, має місце у багатьох містах Східної, Центральної, Південної України та в Криму). Під впливом згаданого переважання трансформація етнічного ще більш посилюється та ускладнюється. Так от, якщо збе-р еження етнічного розглядати як збереження певного поряд ку, то все ж не можна не погодитися з думкою видатного англо-американського гуманіста XX сторіччя Альфреда Норта Уайтхеда про те, що 'самого лише порядку замало. Потрібне дещо більш складне. Необхідний порядок, пронизаний но визною' 1 . У нашому випадку нагальним сьогоденним завданням для Людства є створення таких загальних умов, за яких будь-яке етнічне мало б змінюватися так, щоб не втрачати самототож ність, і водночас таким чином залишати незмінною свою сутність, щоб не перетворюватися на втілений архаїзм. Ма буть, найбільшу здатність саме такого типу заманіфестував за понад 3,5 тисячі років свого існування єврейський народ 2 . Втративши свою етнічну батьківщину, тобто землю предків, тративши зв'язки із землею взагалі, тобто перетворившися на мешканця міст світу, іноді ледве не повністю забувши рідну мову, цей народ, проте, ніколи не втрачав своєї етнічної ідентичності. Тут вважаємо за доречне відзначити, що людство, став лячися до кожного етносу як до неабиякої цінності, став лячися обережно й бережливо, має знати про нього, про цей етнос, те, що Гіппократ називав l оси s тіпо r і s 'слабке місце '. Як лікар, він зробив цікаве спостереження. Троє людей пере йшли вбрід гірську річку. Отже, всі вони впродовж однакового часу перебували в одній і тій самій крижаній воді. Але на слідки були не однаковими: у одного з них загострився рев матизм, у другого заболіло горло, у третього відказали нирки. У кожного з них, як виявилося, було своє слабке місце. Що стосується 'слабких місць' різних етносів, то, скажімо, у малих народів Півночі Росії таким місцем є привласнювальний тип їхнього господарювання, тобто майже повна за лежність від оточуючого тваринного та рослинного середо вища. За умов непомірної тотальної промислової експансії така залежність виявилася смертельно небезпечною для цих народів-етносів, і вони поступово зникають з поверхні Землі. 'Слабким місцем' таких етносів, як, наприклад, українці або бєларуси, впродовж доволі тривалого часу була їхня без державність, колоніальна залежність, через що вони зазнали дуже відчутних спланованих людських утрат, різкого гальму вання приросту населення та духовно-культурного розвитку.

Нарешті, 'слабким місцем' такого етносу, як курди, є його трагічна розпорошеність по різних державах.

Зрозуміло, що цей перелік можна було б продовжувати. На додаток до питання про 'слабкі місця' етносів підкрес лимо, що мають такі місця й етноси, здавалося б, дуже жит тєстійкі. Адже, вдамося знову до порівняння, навіть щонайміцніший кам'яний міст над гірською ущелиною може, як відомо, завалитися лише від звучання якоїсь певної ноти, узятої смичком малесенької скрипки. Тому одного бажання зберігати етноси замало. Необхідно найретельніше вивчати закономірності їхнього функціювання. 'На народ, писав О.О.Потебня, можна дивитися як на людське неподільне, що йде особливим шляхом розвитку й потребує доповнення з боку вищої духовної одиниці, люд ства' 3 . 1 Whitehead A . Ргос ess а nd Reality . - N. Y ., 1969. - Р.400. 2 Див.: Рот С. История евреев. С древнейших времен по шестидесятиднев ную войну.

Иерусалим, 1967. 428 с. 3 Потебня А.А. М ы сль и яз ы к. Киев, І99З. С.34. Але правомірно припускати також і те, що таке бачення й розуміння етнічного може стати загальнолюдським не рані ше, ніж людство зімкнеться в органічну цілокупність, духов но-душевним здоров'ям якої саме й буде етнічна різнома нітність. Якщо уподібніти людство діаманту (цінність якого, як відомо, залежить від кількості його граней), а кожну з його граней порівняти з окремим етносом, то різноманітність ет нічного світіння діаманта людства (а відтак і його самоцїнні сть) триватиме як невичерпна й незменшувана так довго, як довго кожний із сьогоднішніх етносів Землі зберігатиме сво є неповторне сяяння. 2.3 . Етнічне як спільнотна цінність ( теоретична оцінка сучасного етнічного ренесансу) Важливо усвідомлювати,що жодна нація не може існувати як безетнічне утворення, так само як і жодна окрема людина не може являти собою дійсно соціальну істоту, якщо вона позбавлена ознак етнічності. Якщо припустити реальність такої абстракції, як безетнічна нація , то перед нами постане фактично велетенське збі говисько манкуртів, що не мають ні почуття Батьківщини, ні почуття вдячності предкам, ні відповідальності перед нащад ками, не мають чуття єдиної родини, не усвідомлюють себе як народ, а лише створюють механічну масу населення. Відомо, що Америка першою здійснила над собою експе римент, який має застерегти людство.

Американці не при росли до коренів тієї культури, яку вони знайшли на початку колоніальної доби.

Навпаки, вони викоренили цю культуру. Разом з її носіями. Не перенесли вони на нові терени й дух своїх предків. З нащадків перших англійських колоністів не сталося продовження етносу, з якого вони вийшли; не ство рили вони й нового етносу. Проте вони створили нову державу, зі своєю новою історією, на єдиній території і єдиною (англійською) мовою. Й хоч основу цієї держави складали нащадки англосаксонських колоністів, фактично виник конгломерат напівдеетнізованих спільнот , або країна етномаргіналів . Так, уже набагато пізніше від часів першої колонізації, лише 68 років тому, один з тогочасних знавців Америки писав про те, з якою 'разючою легкістю розстаються в Америці іммігранти всіх націй не тіль ки з 'любов'ю до батьківщини та народною гордістію', а навіть і з рідною мовою' 1 . Але й сьогодні етномаргіналізм в Америці явище доволі поширене.

Наприклад, автори книги 'Зберігаючи українську самобутність', говорячи про культурно-гуманітарні зв'язки України з українсько-канадською діаспорою, згадують про подорож по Україні учасників кон цертної програми 'Спадщина-86'. 'Найбільш цікавим було те, пи шуть вони, що у всіх цих заходах взяли участь молоді канадці українського походження. До речі, лише за деяким винятком, англомовні... У багатьох Із них, безумовно вже асимільйованих, прокидається зацікавленість Україною і українством взагалі' 2 . Повертаючися до згаданих вище нащадків англосаксів, під креслимо, що їхнє ставлення до чужої землі та її багатств не було освячене традиціями предків і що ця нова земля нещадно ними експлуатувалася. З іншого боку, відносини навіть пред ставників географічно близьких у Старому Світі етносів тут, у Новому Світі, майже не обтяжувалися колишньою ворожне чею, яка тягнулася з глибин сторіч. Отже, шлюзи для розгортання підприємницької діяльності були фактично повністю відкриті, а міжгрупові взаємини бу дувалися на суто нових, значною мірою саморегулятивних (і, треба визнати, глибоко демократичних) засадах. До речі, де мократизм американців ще півтора сторіччя тому досить усе бічно описав, побувавши в Америці, видатний французький політичний діяч, політолог та історик Алексіс де Токвіль 3 . Додамо до цього, що постійний приплив іммігрантів до краї ни робив описаний стан речей перманентним. 1 Бланкь Р.М. Америка.

Парижь, 1928. С.І88. 2 Євтух В.Б., Камінський Є.Є., Ковальчук О.О., Трощинський В.П. Зберіга ючи українську самобутність. Київ, 1992. С.87, 3 Див.: Токвиль А. Демократия в Америке. М., 1992. 554 с. Внаслідок сформувався соціально-історичний велетень Америка XX сторіччя, який через свою економічну могутність поширив сьогодні і свій духовно-культурний вплив практич но на цілий світ. При цьому ми особливо підкреслюємо, що американський спосіб життя за всіх його переваг є відчутною мірою безетнічним способом життя 1 . Й така його риса є не стільки перевагою, скільки вадою.

Принаймні на сьогодніш ній день. Що ми маємо на увазі? Перш за все те, що сучасне загострення міжетнічних відносин, кризові явища у функціюванні амосвідомості та культури етносів не є випадковими. Вони спричинені нерегульованим розвитком науки, техніки, про мисловості, що призвів до порушення рівноваги між етносом ти його природним і соціальним середовищем, до зруйнуван ня внутрішньоетнічних структур. Але водночас він викликав і таке явище сьогодення, як етнічний ренесанс.

Виявляється, що консерватизм етносів на певному етапі розвитку людства стає необхідною й єдиною рятувальною силою щодо поні веченої природи та духовно-душевних цінностей самого ж людства. Хоча, можливо, розвиток суспільного виробництва не одразу й не безпосередньо впливає на розвиток усіх інших царин суспільного буття, але є такі царини, де цей зв'язок дуже відчутний. Одна з них етнічна. Так, коли приблизно з середини XIX сторіччя у виробництво почали проникати Ідеї стандартизації, уніфікації, одноманітності, то вони, ці ідеї, своєрідно віддзеркалилися у теоретичних поглядах на май бутнє націй. Адже марксистська ідея поступового злиття на цій і виникнення у майбутньому безнаціональної спільності людей 'працювала' на обгрунтування саме одноманітності у відповідній царині людського буття. Проте історична обмеженість цієї ідеї не була усвідомлена тими, хто вже у XX сторіччі намагався втілити її в життя й спричинив цим багато лиха. До речі, ідустріалізація в колишньому СРСР здійснювалася паралельно з так званою ленін ською національною політикою.

Обидва явища вже на той час наближалися до стану анахронізмів. З іншого боку, не можна не бачити й того, що десь близько середини XX сторіччя, за зовсім інших економічних та соціально-політичних умов, тобто у США, почалося докладання зусиль щодо створення (засобами 'плавильного тигля') єди ної американської нації. Дуже схожа ідея.

Щоправда, методи її реалізації були не такі варварські, як у СРСР, але в істо ричному плані цс справи не змінює . Проте бачимо й таке, що у другій половині XX сторіччя промисловість країн Заходу поступово починає переходити на малі та середні підприємства (модулі), й ось уже наприкінці цього, тобто нашого, сторіччя у США фіксується вибух етніч ної свідомості (йдеться про етнічний ренесанс 70-х по чатку 80-х років ) 2 . Американці як нація етномаргіналів справді були вивіль нені від консервативних кайданів етнічного, але заразом і від його духовно-душевних охоронних функцій. Вони швидше, ніж інші народи, дійшли матеріального добробуту, але вони ж, досягти цієї мети, першими серед народів світу відчули й брак духовності та душевності. Чи не тому саме з американців почалася етнічна революція сьогодення? Бо сказано: не хлі бом єдиним жива людина. Отже, мабуть, мав-таки рацію російський поет Микола Гумільов, коли у своїх 'Записках кавалериста' записав: 'Мені важко повірити в те, що людина, яка кожного дня обідає й кожної ночі спить, може вкласти що-небудь у скарбницю духу. Тільки піст та бдіння, навіть коли вони мимовільні, пробуджують у людині особливі сили, що досі дрімали' 3 . Справді, у цих словах є певне перебільшення, але ще більше в них мудрості. 1 Достатньо звернути увагу на те, що за даними перепису населення США 1980 року шоста частина населення цієї країни назвалася американцями, тобто людьми без певної етнічної приналежності, або ж відмовилася вказати своє національне походження взагалі (див.:Етнос і соціум.- Київ, 1993.-С.49 2 Див .: Smith A/ The Ethnic Revival in the Modern World/ Cambridge , 1981. 3 Гумилев Н.С. Проза. - М., 1990. С.90. Виявляється, що набутий наполегливою, сумлінною, раці онально зорганізованою й високопродуктивною працею до бробут вимагає своєї особливої платні у формі втрати духов но-душевного комфорту. Отже, з глибин забуття на поверхню повсякденності викликається етнічне, щоб виконати свою компенсаторну функцію.

Почуття етнічної приналежності заповнює вакуум найважливіших позитивних людських по чуттів. Воно відшкодовує ті втрати у царині особистісно-психологічного спілкування, яких людина зазнає , виконуючи анонімно-казенні, формальні соціальні ролі. Як пише американська дослідниця українського походжен-ня Оксана Соловей, 'якщо сорок років тому безнастанно говорилося про 'плавильний казан', в якому різні етнічні групи 'перетоплюються' на 'американців', то тепер навпа ки всі прагнуть відшукати своє коріння, підкреслити само бутність національних звичаїв' 1 . Хоча пік етнічного ренесан су в США і пройшов (він припав на кінець 70-х 80-ті роки XX сторіччя), але цінність етнічного для окремої людини, для певних американських спільнот, а також і для нації загалом стала достатньо зрозумілою. Відтак тут етнічна революція свою історичну місію виконала. Що стосується колишнього СРСР, то він і зовсім розпався, залишивши після себе 15 нових незалежних держав. Проте й тут відбувається етнічний ренесанс 2 . Відшукуючи витоки сучасних світових етнічних процесів у розвитку промислового виробництва, вважаємо за необхідне зауважити, що цей підхід, який відштовхується від стану еко номіки та змін в її межах, не є притаманним виключно марк сизмові, бо й найвизначніший представник сучасної соціоло гічної думки, один з 'буржуазних' критиків марксизму Раймон Арон писав, зокрема: 'Сам я, коли пробую аналізувати радянське або американське суспільство, охоче починаю зі стану економіки й навіть зі стану продуктивних сил, щоб потім перейти до виробничих відносин, а відтак до соціальних відносин' 3 . Так от, розвиток продуктивних сил призвів до етнічних революцій сьогодення, які, у свою чергу, гостро порушили проблему етнічних меншин і проблему етномаргіналів . Що стосується першої проблеми, то вона перебуває у полі зору Організації Об'єднаних Напій і більш-менш успішно роз в'язується, але про другу цього сказати не можна. Проте вона не є ні простою, ні маловажливою. Адже саме маргінали, в тому числі й етнічні, з їхньою психологічною розколотістю, амбівалентністю особистості, є найпоширенішими носіями асоціальної поведінки. Оскільки ж у стані етнічних маргїналів найчастіше перебувають вихідці з етнічно змішаних сімей та представники ет нічних меншин, то зазначені вище проблеми зливаються фак тично в одну в проблему етномаргіналізму. Й аж ніяк не слід применшувати її небезпечність, бо, як відомо, 'Рим заги нув, коли йому вже не стало чого рятувати як свою найвищу й абсолютну святиню, коли він увесь суцільно обернувся на державу маргіналів' 4 . Завершуючи коротку оцінку сучасного етнічного рене сансу, який відбувається на тлі розпаду таких держав, як Радянський Союз, Югославія, Чехословаччина, підкреслимо, що він, цей ренесанс, породив деякі теоретичні проблеми. Сутність однієї з них полягає у, здавалося б, незбігу відпо відних тенденцій до національного відокремлення із су часним процесом формування єдиного світового співто вариства. Етнічна революція сьогодення ззовні не 'вписується' до очевидностей виробничої, торговельної, технічної, наукової, інформаційної, культурної та інших різновидів світової інтеграції. Нерозуміння саме такого типу зустрічає вона в сучасній Європі, яка здійснює: дедалі ширшу інтеграцію.

Здогадним і най загальнішим поясненням цієї проблеми може бути те, що етнічне має дещо іншу природу й виконує дещо інші функції у людському суспільстві, ніж ті, що бачилися дослідникам досі. Має сенс також припущення про набагато більшу історичну сталість етнічного, ніж це уявлялося досі. 1 Соловей О. Важливий атрибут побуту зарубіжних українців // Українська діаспора. Число І. Київ; Чікаго, 1992. С76. 2 Див.: Євтух В. Етнополітичний ренесанс в Україні та українська діаспора: проблеми взаємодії // Українська діаспора. Число 2. Київ; Чікаго, 1992. С І79. 3 Арон Р. Этапы развития социологической мысли. М., 1992. С.190. 4 Новикова М. Маргиналы // Новий мир. - 1994. № І. С.239. Отже, відповідне дослідницьке завдання у найбільш загаль ному вигляді може полягати у з'ясуванні того: 1) якою є природа етнічною й як воно виявляє себе за різних історичних та регіональних умов; 2) які соціальні функції виконує та яку соціальну роль відіграє етнічне як в історичному процесі взагалі, так і в сучасному світі зокрема; 3) наскільки історично сталим є етнічне як духовно-культурний феномен та якими є найважливіші причини цієї сталості. Розв'язання цього завдання, тобто з'ясування справжньої ролі етнічного у сучасних соціально-історичних процесах, мо же сприяти: - по-перше, підсиленню елемента передбачуваності у здій сненні цих процесів; - по-друге, діяльності, яка відповідає вагомості етнічного компонента у цих процесах. 2.4. Етнічне як індивідуальна цінність Тут ми вважаємо за необхідне звернути увагу ось на що.

Справді, людина перш за все соціальна істота, тому її буття немислиме без почуття ' ми ', тобто приналежності до такого соціального цілого, яке забезпечує всебічну захищеність і створює умови для душевної рівноваги . Й у якийсь момент може здатися, що для індивіда достатньо тільки першого, тобто всебічної захищеності, але це непорозуміння, на якому саме й базуються абсурдності космополітизму. На справді ж людина, позбавлена другого, тобто душевної рівно ваги, втрачає й найважливіші соціальні ознаки й частіше за все стає носієм девіантних або суїцидних нахилів. А от доглибні засади душевного гомеостазису людина набуває у про цесі етнізації й подальших достатньо тісних (безпосередніх або опосередкованих) зв'язків зі 'своїм' етносом. Отже, слід вважати зовсім не випадковим те, що переважна частина вихованців колишніх радянських дитячих будинків (ця здебільшого неетнізована людська маса) перетворювалася на антисоціальні 'елементи', тобто на ворожих суспільству осіб. До речі, коли у сім'ї, цьому першому й найважливішому осередку етнізації, дитині не приділяється достатньої уваги (а таке може траплятися у сім'ях як з низьким, так і з високим рівнем добробуту), вона, ця дитина, виростає без душевної 'аури', тобто нечулою й жорстокою.

Комплекс душевної (психічної) нерівноваги притаманний здебільшого людям неетнізованим або недоетнізованим, а то му й позбавленим суттєвих соціальних ознак.

Головним чи ном через сім'ю-родину підростаючий індивід (дитина під літок юнак) убирає в себе (в конкретній етнічній формі) найважливіші духовно-душевні цінності людства. А відтак він набуває осмисленості життя, духовної сили, почуття ціліснос ті буття, а також душевної (психічної) рівноваги й соціальної стійкості. У зв'язку з цим підкреслимо, що духовна спустошеність (І відповідно етнічна нестійкість) людини зростає тією мірою, якою традиційна (тригенераційна) сім'я перетворюється на нуклеарну (двог е нераційну). Повага до старших, їх шануван ня та цінування у традиційних суспільствах це далеко не архаїчний та пустий звичай, подібний до ритуалу. Дідусі й бабусі миють далеко не тільки утилітарну цінність доглядаль-никїв своїх онуків, вони несуть у собі визначальний потенціал етнічного. Отже, відокремлення дідусів та бабусь від онуків у чомусь дорівнює розтягнутому в часі духовно-душевному са могубству етносу.

Звертає на себе увагу той факт, що значна кількість моло дих п'яниць, алкоголіків, наркоманів, токсикоманів, право порушників, злочинців та самогубців це особи з нестійкою або й порушеною психікою. Такий стан психіки, у свою чергу є переважно наслідком позасімейиого виховання (у дитячих будинках, шкільних, спортивних та інших спеціальних інтер натах) або наслідком виховання у сім'ях, де батьки або є для своїх дітей постійним прикладом неморально-злочинного життя, або повністю нехтують духовно-душевними контак тами зі своїми дітьми ('відкупаючися' від них високим рівнем матеріальної забезпеченості й добробуту), або ж ці батьки через постійну турботу про хліб насущний не мають часу на такі контакти.

Наведене спостереження тісно корелюс з висновком не тільки про те, що повноцінне виховання дитини у сім'ї це підґрунтя духовного здоров'я майбутньої особистості доро слого, але й про те, що саме таке виховання є по суті своїй етнічним, тобто є етнізаціею . При цьому не має жодного значення, в якому конкретно етнічно-сім е йному середовищі виховується дитина, бо немає етносів з антигуманною сутніс тю: кожне етнічне цс лишень одна з форм самовиявлення загальнолюдського. Отже, є сенс припустити, що, по-перше, процеси сімейно го виховання дитини та її етнізації в аспекті формування найважливіших духовно-душевних якостей особистості фак тично збігаються; по-друге, саме етнізація створює підґрунтя духовного здоров'я, душевної стійкості й цілісності особис тості. Можна з достатньою впевненістю стверджувати, що загаль новизнаним поясненням девіантної та суїцидної поведінки індивідів є зазначення таких причин, як нездорова спадковість та вади виховання.

Зрозуміло, що дія соціальних та економічних чинників (як переважно безпосередніх) теж ура ховується.

Правомірно припустити, що серед комплексу відповідних превентивно-профілактичних заходів соціально-економічні є такими, що здатні лише незначною мірою сприяти поліпшенню становища. Провідною ж має бути виховна робота. У зв'язку з цим виникає необхідність з'ясувати, що ста новить головний зміст самої цієї виховної роботи. Доцільно припустити, що як її природний зразок виступає той різно манітний (але в першу чергу духовно-душевний) вплив, що його справляють на дитину її батьки (здебільшого мати). Су купні результати такого перманентного впливу фактично яв ляють собою процес етнізації індивіда (як дійсні підвалини процесу його соціалізації). Отже, превентивно-профілактичний виховний процес має бути процесом повносяжної етнізації індивіда. Він має яв ляти собою аналог оптимального сімейного виховання, тобто наповнення дитини етнічними цінностями рідного народу. Й тільки на такій підставі стає можливим опанування загально людських духовних цінностей. Звідси випливає, що проблема поєднання уявлень про індивіда як найвищу цінність для людства та про етнічне як найважливішу індивідуальну цінність є дуже нагальною і актуальною . Тут особливого наголосу потребує та обставина, що якщо цінність етнічного як джерела духовно-культурного взаємо збагачення народів може з'ясовуватися принаймні теоретич ною свідомістю, то його цінність як духовно-душевного стрижня хоч би то якого індивіда гостро й безпосередньо сприймається останнім, щойно виникає реальна або позірно-уявна загроза втрати цього стрижня. Ось чому, скажімо, за не таких давніх часів штучного зросійщення українського етносу на його власній території певна частина етнічно свідомого українства чинила відчайдушний опір цьому процесу. Для з'ясування індивідуальної духовно-душевної цінності етнічного досить цікавим є питання про те, в якій з форм етнічного міститься душа етносу.

Мабуть, відповідь не може бути однаковою для всіх етносів. Так, українська душа радше за все 'мешкає' у мові, а ще точніше у пісенній мові. У цьому особливо переконуєшся, коли читаєш цитовані видат ним діячем української культури Іваном Огієнком рядки з рїдномовного гімну українських емігрантів, що його написав Спиридон Черкасснко: О рідна мово, скарбе мій! В мертвотних напастях чужини Ти мій цілющий, мій єдиний Душі підбитої напій... 1 . Що стосується єврейського етносу, то його душа аж ніяк не може міститися у мові, бо євреї історично засвоювали мову того народу, серед якого вони жили, латинську, арабську, іспанську, італійську, німецьку тощо. Але впродовж довгих сторіч діаспорного існування вони ніколи не втрачали своєї релігії. Й дійсним втіленням душі єврейської етнічності завж ди був Талмуд. 1 Цит. за: Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки // Іван Огієнко (Незабутні імена української науки): Тези доповідей Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 110-річчюю від дня народження професора Івана Огіенка. 26 - 27 травня 1992 року. - Львів, 1992. - Частина І. - С.І5 Ось як пише про це вже згадуваний нами Сесіль Рот: 'Після постійних принижувань у повсякденному житті він (Талмуд. -- О.Н.) розкривав перед ними (євреями. О.Н.) новий світ, яскравий і спокійний, інше життя, що так відріз нялося від жалюгідної реальності. Після того, як припинявся черговий погром і стихали крики натовпу, що вчинив цей погром, єврей повертався до руїн своєї домівки, знімав свій знак ганьби й знов схилявся над пожовтілими сторінками. Він думками переносився у вавилонські школи тисячолітньої дав-нини, й там його змучена душа знаходила спокій' 1 . Виходячи з вищесказаного, розуміючи неабияку роль ет нічного в індивідуальному житті, можна зробити висновок, що проблема безетнічності фактично є проблемою безсоці-альностІ й навіть антисоціальності. Цілком можливим є при пущення про те, що безетнічні особи експансивного нахилу стають на шлях жорстокості, злочинності тому, що стосовно них не 'спрацьовує' регулятивно-обмежувальна функція ет нічного. Що ж стосується осіб пасивного, слабовільного на хилу, то вони найчастіше бувають самотніми та схильними до самогубства тому, що стосовно них не задіяна стабілізуючо-зберігальна функція етнічного.

Нарешті, підійдемо до проблеми з іншого боку, а саме: дамо відповідь на кілька питань, що стосуються деяких важливих аспектів повносяжної етнізації. По-перше, які етнічні цінності треба прищеплювати молоді ? Гадаємо, що вони є такими: рідна мова; рідна при рода; рідний народ; рідна країна Батьківщина; рідна історія з її видатними діячами та знаменними подіями; рідна літера тура; рідна пісня; сім'я-родина; любов до праці та Інші загаль нолюдські цінності; повага до релігії свого народу; повага до звичаїв свого народу; вміння позбавлятися архаїзмів та помір ковано ставитися до нового. По-друге, що є головними осередками етнізації ? Це: сім'я; сусідська громадськість; дошкільні заклади; навчальні заклади; трудові колективи; суспільні місця скупчення людей. По-треіє, що ми маємо на увазі, говорячи про засоби етнізації ? До них належать: громадська думка; література та мистецтво; засоби масової інформації. По-четверте, що таке соціалізація й яке місце в ній посідає етнізація ? Здається, що: формою соціального є ет нічне, а змістом загальнолюдське; соціалізація є входжен ням Індивіда у створене соціальне та опановане природне середовище; етнізація є специфічним приєднанням до загаль нолюдського; етнізація є також набуттям індивідом переваж но духовно-душевних якостей. 2.5. Висновки Завершуючи тему уявлень про етнічне як цінність, можна зробити принаймні два висновки. По-перше, етнічне на сьогодні продемонструвало над звичайну життєстійкість, сталість . По-друге, цінність етнічного полягає в його здатності виконувати такі функції : 1) на загальнолюдському рівні розвиваючо-збагачувальну; 2) на спільнотному рівні компенсаторпо-захнсну; 3) на індивідуальному рівні стабілізуючо-зберігальну.

Контрольні питання і завдання Чим викликана необхідність розгляду етнічного як цінності? В чому полягає загальнолюдська цінність етнічного? З'ясуйте необхідність та об'єктивні межі етнічної різноманітності людства. Здійсніть теоретичну оцінку сучасного етнічного ренесансу. Чим відрізняються його вияви в Америці та на території колишнього СРСР? Покажіть етнічне як індивідуальну цінність. Як поєднується ідея про людину як найвищу цінність з ідеєю індивідуальної цінності етнічного? 1 Рот С. История евреев. С дрсвнейших времен по шестидесятидневную войну.

Иерусалим, 1967. С.197. Виявіть ваше ставлення до ідеї про душу етносу та до головних форм її існування. Які головні соціальні функції виконує етнічне? Л ітература Бердяев Н.А. О самоубийстве. М., 1992. Бромлей ІО.В. Этпические процессы в современном мире. М , 1987. Бромлей Ю.В. Этносоциальные процессы. М., 1987. Бромлей Ю., Подольный Р. Человечество ато народы. М , 1990. Брук С. Нассление мира.

Этнографический справочник. М., 1986. Гачев Г. Национальные образы мира. М., 1989. Жарикоа А. Этнический рснессанс // Диалог. 1990. № 5. Кожанов А.А. Ценностно-нормативные представлення как отражение особенностей этнических процессов в Карельской АССР // К истории малых народностей Европейского Севера СССР. Петрозаводск, 1979. Леонтьев А.А. Личность как историко-этническая категория // Советская этнография. 1981. № 3. Методологические проблемы исследования этнических культур.

Материалы симпозиума.

Ереван, 1978. Михеева И.Н. Амбивалентность личности: морально-психологический аспект. М., 1991. Нациопальный вопрос на перекрестке мнений, 20-е годы. М.,1992. Психологические механизмы регуляции социального поведе ния. - М-, 1979. Психологичсские проблемы социальной регуляции поведения. М., 1976. Сарингулян К.С. О регулятивных аспектах культурной традиции // Советская этнография. 1981. № 2. Чупров В.И., Савва М.В. Этнический статус в молодежной среде. - М., 1992. Этническая культура.

Динамика основных элементов. - М., 1984. Этнические факторы в жизни общества. М., 1991 Этническое развитие американской нации: Реферативный сборник в 2-х частях. М., 1979. ч.1. Этнографическое изучение знаковых средств культуры. Л., 1989. Этнография как источник реконструкиии первобытного общества. - М., 1979. Этнос.

Нравственность и общение.

Каунас, 1989. Этносы и этнические процессы. М., 1993. Розділ 2. ЕТНІЧНА САМОСВІДОМІСТЬ Лекція 3. ЕТНІЧНА САМОСВІДО МІСТЬ ОСОБИСТОСТІ План лекції 3.1. Вступ до теми. 3.2. Загальна характеристика самосвідомості особистості. 3.3. Проблеми етнічної самосвідомості особистості. 3.4. Висновки. 3.1. Вступ до теми Опановуючи поняттєво-концептуальний апарат теорії етносу, можна було переконатися в тому, що етнічна про блематика є багатоманітною, а тому потребує дуже ретель ного аналізу. Гадаємо, що, беручися до відповідної роботи, необхідно саму цю проблематику 'перетрусити' так, щоб на дослідницькому 'решеті' залишилися тільки найбільш актуальні й значимі її аспекти. Слід визнати, що наукові зусилля такого роду вже докладалися, й вони є небезрезультатними. Так, ще 1969 року Ю.В.Бромлей та О.І.Шкаратан вперше вказали на історично закономірну тенденцію переміщення етнічної специфіки з царини матеріальної культури до царини культури духовної 1 . За півтора десятиріч чя Г.В.Старовойтова відзначала вже, що 'концентрація ет нічної специфіки переважно в царині духовної культури та у психолінгвістичній царині здобуває дедалі ширші масш таби' 2 . Поряд з такими неявними пропозиціями зосередити нау ково-дослідницький інтерес на духовно-культурній царині етнічного, теоретична думка, що заглиблювалася в сутнос ті наступних порядків, вичленовувала у самій цій царині її стрижневий компонент. І тут дуже важливою є характери стика відомим філософом, соціологом, психологом та етно логом І.С.Коном 'етнічної самосвідомості як головної озна ки етносу' 3 . Цієї самої наукової точки зору дотримується й український філософ Вікторія Храмова, коли виокремлює 'етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу' 4 . Отже, коло звужується. Стає зрозумілим, що специфіка етнічного стягується здебільшого до змісту етнічноїсвідомості й самосвідомості, а розкриття багатоманітності цього змісту є прерогативою етнопсихології. Причому, згідно з І.С.Коном, для сучасної теоретичної етнопсихології це 'дослідження ет нічної свідомості й самосвідомості, які запозичують поняттєвий апарат і методи з відповідних розділів соціальної психо логії (теорія соціальної перцепції, соціальних установок, міжгрупових відносин тощо)' 5 . Інший дослідник цієї проблеми, Г.У.Солдатова, вважає, що 'особливості репрезентації етніч ного у свідомості особистості або групи' 6 виступають також і 'важливим емпіричним об'єктом етнопсихології' 7 . Разом з тим Г.У.Солдатова цілком правомірно підкреслює, що багато які труднощі у вивченні й розумінні специфікі етнічного по роджуються відсутністю надійної етнопсихологічної теорії, яка має високий пояснювальний та передбачувальний потен ціал, відрізняється методологічною цілісністю й концептуаль-ністю та відповідає вимогам сучасної науки 8 . Якщо вже, з одного боку, квінтесенцію етнічного стано вить етнічна самосвідомість, з іншого наукою, що вивчає останню, є етнопсихологія, а з третього -- становище цієї науки є таким, як ми його щойно описали, то аналіз етнічної самосвідомості неодмінно слід починати Із звертання до тих розробок психологів, соціологів, філософів, які присвячені проблемі самосвідомості взагалі. Зрозуміло, що при цьому в першу чергу мають порушуватися ті шари цих розробок, які найбільшою мірою відкриті для наповнення їх етнічною спе цифікою. 1 Див.: Броміей Ю.В., Шкаратан О. Й. О соотношении истории, єтнографии и социологии // Советская єтнография. 1969. № 3. С.6. 2 Старовойтова Г.В. Єтнические особенности поведения и внешности в восприятии горожан // Єтнические стереотипы поведения. Л., 1985. С.23. 3 Кон И.С. Этнопсихология // Этнография и смежные дисциплины. Этно-графические субдисциплины. Школы и направления.

Методы М., 1988. С 110. 4 Храмова В. Передмова // Шлемкекич М. Загублена українська людина. Ки ї в, 1992. - С 111. 5 Кон И.С. Этнопсихология // Этнография и смежные дисциплины. Этно-графичсские субдисциплины. Школы и направлення.

Методы. М., 1988. С 109. 6 Салдатова Г.У. О методических проблемах этнопсихологичеекого иссле-лования // Психологический журнал. 1992. Т.ІЗ. № 3. С.35. 7 там же. 8 Див.: Там же. - С.ЗЗ - 34 . 3.2. Загальна характеристика самосвідомості особистості У першу чергу відзначимо, що наукове пізнання як при родних, так і соціальних процесів має за кінцеву мету оволо діння, управління ними, або, принаймні, регулювання їх. Пізнання ж соціальних процесів це, по суті, пізнання діяльності людей у суспільстві , й, відповідно, кінцева мета такого пізнання регулювання цієї діяльності. Але соціальна діяльність завжди має свідомий характер, причому від міри її усвідомлення залежить і її ефективність. Тому вивчення со ціальних процесів як передовсім соціальне значимої діяль ності людей має як свою неодмінну умову вивчення міри розвиненості й дійовості суспільної, групової та індивідуаль ної свідомості. Саме під таким кутом зору ми й беремося до вивчення останньої, вважаючи за необхідне віл самого початку наго лосити, то свідомість соціального індивіда має не пасивнобсзпредметний, а предметно-дійовий характер. Вона 'виник ла одразу у своїх двох формах у формі предметної свідомості та самосвідомості' 1 . Проте, з нашого погляду, мова не може йти про просту одношереговість цих двох форм. Тому, мабуть, недостатньо констатувати, що 'у картині самосвідомості да не подвійне зображення: й зовнішнього об'єкта, й самого суб'єкта' 2 . Важливо також підкреслити підпорядковану роль предметної свідомості щодо самосвідомості, регулятивноконтролюючу функцію другої щодо першої. Адже предметна спрямованість свідомості кожного разу детермінована певною потребою, й призначення самосвідомості саме в тому й поля гає, щоб зважити можливості предмета стосовно задоволення конкретної потреби й спрямувати відповідну діяльність у рі чище цих можливостей, висунувши досяжну мету й поста вивши адекватні завдання.

Нарешті, призначення самосвідо мості полягає у зіставленні результатів діяльності з висунутою метою, у здійсненні висновків і у внесенні необхідного кори гування.